Любов і війна: історія одного полоненого
Amori et dolori (лат., кохай і страждай)
Історія людства – це, перш за все, історія воєн: вона забарвлена кров'ю. І ця війна не є винятком. В пам'яті людства залишилася вона як Перша світова, тому що охопила увесь світ. Гіркий її підсумок: 10 мільйонів загиблих та ще 20 мільйонів пішли з життя внаслідок голоду та епідемій. Та чого варті страждання, які спричинила ця війна? Багатьох синів, чоловіків та наречених не дочекалися вдома... Герої цієї оповіді невигадані. На їх обличчях маски, скоріше як атрибут літературний. Згадаймо хоча б героїв роману Катаєва «Алмазный мой венец». Маска допомагає краще зрозуміти епоху, відчути її подих. Читачеві, мабуть, корисно розв'язати ці історичні кросворди...
DEUTSCHLAND, DEUTSCHLAND, ÜBER ALLES…
Дзвін міських курантів та міцна кава натще, німецькі дієслова й вірші Ганса Сакса від доктора Кратцера – ось такий він німецький сніданок! Не дуже смачно як для московського студента Комерційного інституту, який опинився за примхою долі у Німеччині. А починалося все з німецької, точніше – з академічної заборгованості з німецької. І вже й часу немає: останній термін на іспити – восени 1914-го.
До від'їзду на Батьківщину – лічені дні, проте лишитися прийшлося на роки.
У Німеччині зустрів Письменник свою першу у житті війну та перше кохання...
Так, у лихую годину опинився він тут, в останнє мирне літо 1914-го. Європа давно вже готувалася до війни. Та стартовий постріл пролунав у Сараєві...
Напад Австро-Угорщини на маленьку Сербію нагадав Росії її стару, звичну роль протектора слов'ян, своїх балканських одновірців-«братушків». Газетні шпальти Росії зарясніли двоголовим орлом із царським указом щодо мобілізації: «Государь-император высочайше повелеть соизволил…»
Певно, доля насміхалася над молодою людиною призовного віку, коли змусила його, ще до початку бойових дій стати полоненим. Уже на вокзалі у Дрездені, звідки мав надію від'їхати додому, війна повернулася до нього своїм жорстоким обличчям. Його відразу затримали, а потім заарештували, як тільки побажав він придбати квиток до станції Каліш, що була тоді на території Росії. Після обшуку й допиту його повідомили, що тепер він – «громадянський полонений», який знаходиться під наглядом поліції. Отже відтепер російський цар матиме «на одного солдата менше», як висловився поліцай.
Ось так довелося йому тимчасово стати туристом...
Проте місцева влада наказала вислати всіх «ворожих чужинців» зі столиці Саксонії. Місце помешкання їм визначили в радіусі не менше 40 кілометрів від Дрездена. Разом з усіма вирішив він перебратися до Циттау, маленького провінційного містечка, яке складалося з чиновництва, дворянської еліти та дрібних буржуа. Тут за кожним пильнують, раз на день треба відмічатися в поліції, а вихід за межі міста – за спеціальною перепусткою.
Письменнику, який походив з російської глибинки (він був із Саратова), пощастило спостерігати побут і звичаї глибинки німецької. Він прагнув осягнути суперечний дух цієї країни, де тисячолітня культура парадоксальним чином уживалася із войовничими амбіціями обивателя. Світ ще не знав фашизму, але німецький обиватель був готовий до нього.
По-німецьки акуратно Письменник веде щоденникові записи про своє «перебування у німецькому тилу». Ці нотатки, як і саксонські враження, стануть йому в пригоді. Читач ще зустріне їх на сторінках книг: у романі «Міста й роки» («Города и годы»), де Німеччина того часу «є... однією з головних дійових осіб», в історичній драмі «Бакунін у Дрездені» («Бакунин в Дрездене») та в сценах перебування там композитора Микити Карєва – головного героя роману «Брати» («Братья»).
Але треба було опікуватися про хліб насущний: батьківські кошти швидко «танули». Та як заробити на прожиття «ворожому чужинцеві»?
Заробіток давало місто. Письменник заробляв спочатку викладанням російської мови, а потім – на оперній сцені. В театрі не вистачало чоловічих голосів та молодих виконавців: майже усі, спроможні держати зброю, були мобілізовані. Спочатку хорист, він вдало дебютував арією лорда Тристана на прем'єрі опери фон Флотова «Марта». Критика відмітила не тільки блискучий дебют молодого артиста, але й видатні його сценічні таланти.
Театральні виступи Письменника мали гучний успіх. Та незабаром події набули зовсім іншого оберту.
РОМАНС ПРО ЗАКОХАНИХ
Колонія інтернованих вела спочатку досить замкнений спосіб життя. «Кохання заборонив нам магістрат», – іронічно згадував Письменник. Отже неділові стосунки із місцевими мешканцями, особливо з жінками, заборонялися категорично.
Він любив блукати у навколишніх лісах біля мальовничих Лаушицьких гір. Тут легко мріялося, а дух середньовіччя нагадував про тіні минулого – про мандрованих поетів-мінезингерів. І одного дня зустрів він у лісі чорнооку німфу – чарівне дівча на ім'я Ханні.
Але розмова почалася не дуже приємно.
«Ви чех?» – спитала його дівчина з погордою.
«Ні, гірше! Я росіянин!» – відпарирував він.
Зустріч проте мала своє продовження: Ханні сама виявила інтерес до цього. Романтична дівчина ніби сама чекала на цю зустріч. Разом із ним відчула вона красу і радість життя. В їхніх інтелектуальних інтересах було чимало спільного: улюблені художники й письменники, і перш за все – Достоєвський, якого обожнював він. Ханні була єдиною, посвяченою у творчі задуми майбутнього літератора.
«...Із усього, про що розмовляли, їм запам'яталося лише те, що вони кохають одне одного», – згадував Письменник.
Дівчина належала до місцевого бомонду. Її батько, дантист, мав найкращу клієнтуру в місті, а мати була зразковою громадянкою та відданою патріоткою кайзера.
Про стосунки російського полоненого з Ханні були обізнані лише кілька його надійних друзів. Зустрічі з коханим, тим більш, у його оселі, вимагали від неї чималої відваги, навіть відчайдушності. «Оскільки життя наше з Ханні було оповите таємницею, – згадував він із сумом на сторінках свого щоденника, – я не був знайомий ні з ким з її родини, але зустрічав батька й мати... на вулиці».
Одна з таких зустрічей ледь не скінчилася для Ханні трагічно. Тоді він майже не зіткнувся із коханою, яка разом із батьками поверталася з прогулянки. «... Її переляк був жахливий, і мене схопило за серце. Ми пройшли поруч, наче два небіжчики. ... Серденько моє, дівча! Що відчувала ти цю мить, коли ж я зовсім окам'янів від жаху...»
Така конспірація боляче ображала почуття закоханих. Та приходилося смирятися із долею. Дівчина усвідомлювала, що своїм коханням до «ворожого чужинця» кидає виклик суспільству та забобонам свого соціального середовища. Вольова за вдачею Ханні виявила себе як неабияка особистість. Відтоді, як стосунки її з коханим відкрилися і конфлікт з батьками став неминучим, Ханні пішла з дому, без професії та надій на майбутнє.
З великою гідністю витерплювала Ханні тяжкі страждання, які випали на її долю. Про драматизм їх стосунків, про наслідки, які принесло відкриття їхньої таємниці, розповів Письменник у романі «Міста й роки». Там міський управитель обрушує на Марі Урбах, яку викликав до свого службового кабінету, увесь гнів та скаженість свого німецького шовінізму: «Ви – повія, ви гірша за повію, яка більш патріотична, ніж ви...»
ОБРАЗ КОХАНОЇ
Рік 1917-й, здавалося, не передвіщував змін. Як і раніше сніг вкривав траншеї, що спотворили всю Європу. Та як грім серед ясного неба пролунала шалена звістка: у Петрограді – революція! Подальші події зовсім приголомшили світ: Жовтневий переворот більшовиків та Декрет про мир. Німеччина збуджена: скрізь – багатолюдні зібрання, мітингові пристрасті, вуличні процесії.
В серпні 1918-го він поїхав у Берлін, щоб відвідати радянське дипломатичне представництво, відкрите після укладення Брестського миру. Там вдалося йому влаштуватися перекладачем при посольстві. Нарешті, з'явилася можливість визначитися у стосунках із Ханні. Дипломатичний паспорт він отримав, але... разом із сповіщенням німецької влади про те, що й сам теж включений в обмінювані списки полонених. Так, включений у списки як перекладач, але такий, що на повернення прав не має.
Причому від'їзд негайний! Він ледве встиг попрощатися із Ханні.
Після розлучення з коханим доля її так і не склалася...
Усе своє нетривале життя Ханні звично «...міркувала серцем, ані ж головою», намагаючись подолати обставини, що ставали на шляху її почуття до коханого. Восени 1918-го вона приєдналася до лівих соціал-демократів – спартаківців, в Берліні знайомиться із Францем Мерінгом, соратником Карла Лібкнехта та Рози Люксембург. Бере участь в робочому повстанні, яке очолюють спартаківці. У Мюнхені Ханні поринула у киплячий вир політичних страстей. За цим – арешт, п'ять місяців тюрми і заслання.
Стреси й страждання останніх років все більше виснажували її здоров'я. 1921 року серце Ханні не витримало: вона пішла з життя. Проте не померла вона для нього...
Світлий образ коханої назавжди зберігся в його серці.
Незабаром після повернення Письменника на Батьківщину посвята коханій з'являється в журнальній публікації оповідання «Щастя» («Счастье»). Частинка її серця у кожній з героїнь його творів: у палкій Марі Урбах («Міста й роки») та віданній Ганні («Брати»), примхливій Гульді з повісті «Я був актором» («Я был актером») і сприйнятливій Ельфі («Щастя»).
Ще не міг він повірити у те, що доля розлучила їх назавжди. Роками ця рана у серці його не загоювалася, поринаючи його у тяжкий стан депресії. Він дбайливо перебирав листи, що зберігали тепло її кохання, її палкої й пристрасної натури. «...Я був пригнічений, – писав він другу, – коли… перечитував пам'ятні папірці листів... і до мене приходить шалена думка, що мене просто обдурили, що жінка ця не померла...»
Він був чесним перед собою: свою фатальну необачність спокутував довго й болісно – все життя. У перший свій приїзд до Німеччини, влітку 1928 року, Письменник побував на могилі Ханні. Після визволення міста від гітлерівців 1945 року могилу Ханні вшанували представники радянської військової комендатури.
Доля прихильно ставилася до нього: репресії 30-х не торкнулися його. Пролетарський письменник Максим Горький дарував його своєю дружбою. В домі Письменника частенько бував «червоний граф» Олексій Толстой, а Стефан Цвейг розхвалював романи Письменника і подарував йому авторський примірник «Марії Антуанетти».
Академік і орденоносець, голова Спілки письменників СРСР та громадський діяч, він жив у центрі Москви, завжди десь засідав, їздив за кордон та боровся за мир.
І як раніше йому завжди не вистачало її поруч, такої тендітної й сильної, її палкого кохання та віри у його покликання.
На початку 60-х, напередодні свого 70-річного ювілею Письменник, уже вкритий сивиною, знову побував на старовинному кладовищі Циттау. Він схилив голову над могилою коханої та шептав їй слова, які вигадав колись у минулому для героя свого роману:
«Серденько моє, кохане дівча..., кожен мій подих, кожен удар мого серця, завжди й скрізь... Ти єдина... Боже мій…»
Із засніженої могили увозив він криваво-червону ягоду шипшини та пам'ять про ту, якій зобов'язаний був найбільш щасливими миттєвостями свого життя…
Володимир СКРИНЧЕНКО
ПІСЛЯМОВА
Письменник – Костянтин Олександрович Федін (1892-1977), російський радянський письменник і громадський діяч, академік АН СРСР, Голова правління Спілки письменників СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської премії, кавалер багатьох радянських орденів та медалей. Ханні Мрва (1895-1921) після розлуки з коханим увійшла у марксистську групу «Спартак», яка об'єдналася потім з Комуністичною партією Німеччини.
