Моя мама найкраща
учениця 10-Б класу Охтирської гімназії Євстаф’єва Юлія
--------------------------------------------------
Слово «мама» росте разом із нами тихо,як
тихо ростуть дерева,сходить сонце,розцвітає
квітка,як тихо світить веселка…
Я.Гоян
Тихий весняний вечір полинув у місто. Уже перші зорі з’явилися на небі, а місяць заглядає в моє віконце. Навкруги не чути навіть звуку,тиша окутала кімнату. Тепла ковдра зігріває моє тіло,а на душі так затишно… А там,на столі,стоїть у красивій рамочці фото моєї матусі,чарівної жінки… Сьогодні знову сперечалася з нею… Прикро, що вже ніч,бо так хочеться обійняти мою рідненьку,вибачитися за все, що робила не так… Мама для мене – найдорожча людина на цій планеті… Ще й досі лунають у пам’яті слова колискової: «Спи, моя дитино, спи…» Так,це неня співала мені… Які чудові були часи!
Звичайно, зараз я не чую тієї ніжної колискової увечері, але, повірте, достатньо того, коли мамуня ледь-ледь гладить по голівці зі словами: «Спи спокійно, доню…» Дивлюся в її очі, а вони сповнені ніжності,ласки, мабуть, уже й колискова не потрібна, засипаю… І знову сниться неня, яка, як завжди, посміхається… Зростаючи,я розумію,що моя мама – найкраща у світі. І, мабуть, уже й сонце не потрібне, була б поряд людина, яка завжди все розуміє,вибачить…
Ще з дитинства рідненька розповідала,яким повинен бути справжній друг, не підозрюючи того,що сама ним є. Вона – людина, із якою можна поплакати, помовчати, яка вибачить і вислухає, залишиться вірною, зрозуміє, скаже щиру правду, проспіває пісню мого серця, коли я забуду слова. До неї можу прийти, хоч і о дванадцятій годині ночі, за порадою, розповісти все,що на душі,будучи впевненою,що про це ніхто не дізнається. Навчання, дружба, кохання, мистецтво, мода й стиль – немає нічого, про що не можна було б поговорити з ненькою.
Якщо відверто,то часом жаль матері. Вона може ночами не спати,коли мене немає вдома або я хворію. Пам’ятаю, як здавала першу в житті державну підсумкову атестацію,хвилювалася,але це було ніщо,якщо відчути почуття моєї нені. Вона молилася за мене, а я, зайшовши в навчальний кабінет, знала, що витягну найкращий білет, бо рідненька підтримує мене там,удома. А ось і руки припиняли тремтіти,очі невпинно шукали потрібну таблицю чи карту, а пальці ніби автоматично писали відповіді… І не такий уже страшний той екзамен… А як раділа за мене! Із ніжних очей котилися сльози щастя, а я дякувала, дякувала, дякувала…
Часто дивлюся на неї, бачу це обличчя, стан,очі… У них намагаюся знайти щось схоже з іншими,але не бачу,бо вони – особливі. У материнському погляді немає фальші, лукавості, хитрування, гостроти, байдужості. Ці очі світяться щирістю, добротою, відданістю. І навіть тоді,коли неня гнівається чи просто щось болить у неї, не пропадає з погляду та довіра, любов. Спостерігала б я за ними вічно… А ще обожнюю її руки,котрі з дитинства голублять мене. Ніколи не бачила їх без роботи,інколи здається,що весь світ потребує уваги матусиних рук,що ніхто не зможе без них. Завжди запитувала себе: «Невже вони не втомлюються? Невже неня не хоче просто полежати, відпочити?» Зараз розумію,що вона з радістю присіла б,але не може,бо безліч справ чекають на неї. А мамине щире серце… Як часто саме через мене воно починає скоріше битися,боліти… Але ж скільки людей пожаліло воно, скільки невдач відчуло на собі!.. Серце нені – криштальна посудина, котра може розбитися…Як передбачити це?.. Я запевняю, що зроблю все можливе,щоб не пошкодити його,бо так люблю,коли вона посміхається…
У дитинстві мама навчила мене робити перші кроки по кімнаті, сходах, вулиці, а далі – по життю. Вона взяла доньку за руку й привела у світ, підштовхнувши долонею,а сама залишилася на початку дороги. Те сонце, що запалила моя неня над шляхом, буде завжди горіти… А її пісня… Усе життя вона звучить у моїй душі,допомагає боротися до останнього,не опускати руки,а посміхатися, дарувати світло. Інколи хочеться, щоб і зараз матуся заспівала: «Спи,моя радість…» Пам’ятаю, як маленькою зроблю щось не те,ненечка притисне до грудей, спокійно пояснить, що я не мала рації… Інколи до сліз пробирали її слова… Тоді вже й прибиратися готова й з братом помиритися. Досить часто,щоб побачити на обличчі матусеньки посмішку, намагаєшся з останніх сил зробити щось приємне, а потім, коли завдання виконаєш, сама радієш із ненею.
Я впевнена, що моя мамуня – найкраща, найвеселіша, найдобріша, найпрекрасніша. Хочу, щоб вона завжди залишалася такою.
Я можу сказати,що продовжуватиму жити так, як мама навчала: з вірою, надією, любов’ю,бо обожнюю цей світ, хоч іноді він б’є боляче, захоплююся його розмаїттям і привабливістю… Люблю мою рідну Україну за те,що вона така казкова й таємнича… Ціную свою затишну гімназію,бо саме тут знайшла себе як особистість, навчилася бути відвертою, цінувати те,ще маю… Обожнюю природу, вогнища, запах багаття, дружні співи під гітару… Але найбільше люблю ту, кому присвячую цей твір,мою матінку, бо вона дала старт і була завжди поряд,коли мені це було потрібно, не нав’язувала свою думку, але давала корисні поради… І хоч деколи ми одна одну не розуміємо, хочу, щоб неня знала,що вона все одно є моїм найкращим і найвірнішим другом… А я намагаюся гідно носити ім’я Юліі Євстаф’євої… Мамо, дякую тобі за те,що ти є на світі, за ласку твою й тепло, за недоспані ночі й за мої перші кроки. Ти виховала мене людиною, поставила на ноги, витримала всі мої вчинки й слова…Спасибі! Спасибі!!!
Ще ніч… Місяць усе ще зазирає в моє вікно, а сон-дрімота ходить навколо ліжка… А он падає зірка, загадую бажання : «Нехай матуся завжди буде здоровою й усміхненою!» Засипаю… Уранці знову неня розбудить мене,ніжно усміхнеться, побажає гарного дня. Я, як і завжди, дивлюся в її очі, отримую енергію, починаю свій день із теплих слів у мамину адресу…
