Моя мама

Я Дегтяренко Марія-Лурдес, мені майже 13 років. Я народилася 23 лютого 2000 року. Я навчаюся у БНВЗ "Перша Білоцерківська гімназія-школа" у 7-В клася. Займаюся фехтуванням, кінним спортом (конкур), у музичній школі по класу фортепіано), східними танцями та у поетичній студії "Поетичні озерця" під керівництвом В.І. Дідківського. Це пошта моєї мами, та мені можна писати.
Аліночка Пастовенська <klara-tsetkin@ukr.net>

    ***
Прозорий сад. Розхристані дерева.
Ось яблунька розгублено чорніє.
Останнє яблучко залишилось на гіллі.
Маленьке сонечко матусі серце гріє.
Всі яблучка  у світ пішли блукати,
А це-останнє- шкода так віддати…
Не відпускає, обіймає знов….
Така вона-матусина любов!

                      Справи сімейні…
Ох і накричалися ми тоді з мамою у пологовому будинку! Вона почала перша.      Мама так кричала та молилася, що захрипла. Та у неї ж тепер є Я! Тож я продовжила! Я так старалася, що перекричала хлопчика у сусідній кімнаті! Він басовитенький. Але куди йому зі мною тягатися! То було у лютому….
Дуже любила я малювати! Добре, що у хаті  не закінчені ремонтні роботи! Тож у мене була великецька палітра з білого гіпсокартону. Кожного дня вона прикрашалася яскравими каракулями, які означали то сонечко, то хмарку, то тата і маму. Ну і автопортрети, звичайно. Я росла, збільшувалося і моє «поле діяльності».  
 Мама чекає дитинку!  Мені дозволено торкатися до маминого животика, слухати, як хтось штовхає мене в долоньку.
А через кілька місяців з’ясувалося, що  то штовхалася сестричка. Я рада!
     Вересень… Трохи нервуюся…Однією рукою тримаюся  за маму, другою-за тата. На спині-напівпустий шкільний рюкзачок! Перший раз у 1 клас!
І почалося! Це Вам не дитячий садочок!

                         Пташеня
Чудова погода! Вдома не сидиться! Гайнула у двір!
А на старенькій вербі – дупло дятлів. Там пташенята. Вже сміливо виглядають у свій «ілюмінатор». Недалечко на лавці відпочивають дорослі! Їх діти забавляють себе самі. То у піску риються, то з камінців будують невидані будівлі. Жінки розважають себе розмовами про життя-буття.
             Раптом  впало пташеня дятла! Як так сталося? Діти теж побачили, кинулися до наляканого пташенятка. І я підбігла.
-А давай ми його у пісок закопаємо!- запропонував хлопчик у кумедному кептарику.
-Ні, закопаємо потім. Давай я зараз вилізу на дитячий будиночок, і перевіримо, чи він може літати!- запропонував інший хлопчик, трохи вищий зростом.
- А давайте ми йому кубельце зробимо. Там, у траві!- відізвалася дівчинка. Їй, мабуть, стало трохи жаль пташенятка.
-Краще давайте його назад підсадимо, у гніздо!- порадила я, та ніхто мене вже не чув. Діти попрямували на майданчик…
    -Мааааам! Там пташеня випааалооооо!- заверещала я , захекана, забігла у квартиру.
              -То його треба назад у гніздо….
    -Знаю, та я не справлюся сама! Діти його забрали!
    Мама покинула недоварений суп на плиті. Мовчки взяла табуретку .
    -Показуй, де пташеня!
    На лавці так само гомоніли жіночки, так само вищий хлопчик носився з пташеням у руці. Маленький дятлик, злякано відкривав дзьоба, намагаючись налякати  руки, що нависали над ним.
    -Давай сюди пташку!- твердо мовила мама. Вона сказала це так, що хлопець не зміг сперечатися. Повна капітуляція! Діти замовкли, хлопчик віддав пташку. Одна хвилина тиші, дитяча делегація мовчки супроводжувала маму до старої верби, мовчки спостерігали, як вона вискочила на табуретку і підсадила пташеня якомога вище на стовбур. Як те дятленя зраділо! Швидко, допомагаючи собі дзьобом, пошкрябалося у дупло!
    Жінки на лаві теж спостерігали. Так само мовчки мама забрала табуретку і пішла доварювати суп. Та діти шкодували, що у них забрали таку гарну забавку.
    Пройшло багато років. А я пам’ятаю цю історію. Дивує - ніхто з мам на лавці не піднявся, щоб допомогти пташці, ніхто не зробив зауваження своїй дитині. І як мама втрималася, щоб не зробити зауваження дорослим тьотям?..

                      «Мирильні цукерки»
-Катю, це ти взяла ручку у мене на парті? Чим я тепер писатиму?!- сердито звернулася я до однокласниці.
-Ні, чого б це я брала твою ручку, у мене своя є…-ніяковіла Катя.
-Признавайся! Ти ж біля моєї парти стояла, я бачила!- не вгамовувалася я.
-Стояла та ручку не брала!-виправдовувалася Катруся.
- Катя! Віддавай по-доброму!!!- верещала я .
-Не брала я ручку!- трохи налякана моїм напористим криком мямлика Катя.
-Не подруга ти мені більше! Чула? Не подруга!!!!!!!!!!!
Дзвінок на урок перервав мій крик. Сусід по парті позичив свою ручку.  Наступні уроки ми з Катеринкою кидали одна на одну хмурі погляди.
    Уроки скінчилися і я присіла, щоб скласти портфелика. Оце знахідка! Моя ручка лежала на підлозі. Я не бачила її, тому що вона закотилася за ніжку стола. Катя?! Вже пішла додому… Оце так-так! А я на неї накричала… А вона ж таки не брала…
    Ось воно що таке-душевні муки. Їсти не хочеться, читати не хочеться. Навіть телевізор дивитися не хочеться.  Мама  відчула, що я не в настрої:
    -Щось там у школі? –обережно запитала мама
    -Угу….
    -Погана оцінка?
    -Нііі, гірше….- простогнала я.
        -Ого… що ж таке могло трапитися?
-Мам, я таке учворила!
І я розповіла мамі, як у мене пропала ручка, як я накричала на Катю, як потім ручка знайшлася, як ми посварилися, і як тепер помиритися- не знаю.
    -Візьми цукерки,вони-мирильні! Перед  уроком підійди до Каті і скажи: «Сама не знаю, що було зі мною вчора! Ти вже вибач. Ось тобі мирильні цукерки!»
    -Думаєш, подіє?- недовірливо спитала я.        
    -Впевнена!- посміхнулася мама.
Вранці, перед уроком я сама підійшла до Каті:
    -Я вчора таке тобі наговорила! Сама не знаю, що зі мною таке сталося. Та я ось принесла мирильні цукерки. Давай миритися…
    -Давай! А я тобі ось принесла нову ручку.  Мені мама все рівно купує із запасом!- відповіла задоволена Катруся.
    Далі день пройшов чудово. Удвох ми поїли мирильні цукерки. Всі уроки я писала ручкою, що подарувала мені Катруся. І ніколи у мене не було такого гарного настрою! Ще ніколи так не світило сонечко!
    «Мирильні цукерки»…. Це ж треба було таке видумати….

                                        
                          Помічники Святого Миколая
«А що перший прааазник
Святооо Миколаааааая…. Радуууууйсяяяя…»
Кипить робота вдома. Тато на роботі, мама на роботі. Домашнє завдання з молодшою сестрою-під мою відповідальність.
-Що ти там ховаєш під зошит? Це ти так математику пишеш?- спіймала на гарячому сестру.
-Тихо, нікому не кажи. Це лист Святому Миколаю!-зашепотіла сестричка.
Отаке! Сестричка чекає Миколая. Ось чого вона останній час така привітненька та миленька! Різочку боїться отримати на свято!
-Ну добре пиши! Хочеш, візьми мої кольорові ручки, щоб гарненько написала.-запропонувала я.
-А ти зможеш відіслати листа?
-Звісно! Завтра йтиму у гімназію і вкину у поштову скриньку!-пообіцяла я.
Вранці, як і обіцяла, взяла листа.
-Що то у тебе, доню?-запитала мама.
-Христя написала листа Святому Миколаю. Требу у скриньку вкинути.
-Давай я вкину.-посміхнулася мама.
Я погодилася. Та через кілька днів на шафі (шукала великі аркуши паперу, ми там їх складаємо, щоб не заважали) я знайшла листа! Не відправили! Розпечатали і прочитали!!!!!!
-Мааааам! А що з листом!?-стурбовано і трохи сердито спитала я.
-Тихенько… Хочеш зі мною стати помічником Святого Миколая?
-Хто ж не хоче? А як це?- тихенько запитала я.
-Прочитай, запам’ятай, виконай… Все дуже просто!
-А чого ми? А Миколай?
-А Миколай нехай хоч трохи відпочине. Ми ж самі впораємося?-заглянула у очі мама.
-Впораємося…А як же Миколай?-невгавала я
Мама посміхнулася, нічого не відповіла.
А наступного дня ми з мамою готували подаруночки для малої Христі.
Я вибирала подарунковий папір, аби загорнути подарунки… І почувалася дуже задоволеною. Бути помічником у таких ситуаціяк –приємно!
     Ранок… Мама з татом на кухні готують сніданок. Тихенько піднялася з ліжка, навшпиньках побігла у їхню кімнату і поклала під подушки цукерки.
    -Доця, час прокидатися…-почула татків голос
    -А що там вам Миколай приніс?-загадково запитала мама.
Христя вмить проснулася. Як і не не спала взагалі. З посмішкою витягала подаруночки:
    -Мамо, і лялечка є, і олівці, і блокнотик… Все що попросила.
    -А ти чого не заглядаєш?- запитала мене мама.
    -Та я ж не писала листа.
    -Добрим дітям і без листа приносять подарунки-посміхнулася мама.
Я просунула руку під подушечку. Ой! Коник! Саме такий, який я бачила у магазині! Як мама здогадалася?! Я ж не просила, він не дешево коштує!
    -Як ти здогадалася, мамусю!
    -На те я і мама! Мами вгадують бажання своїх дітей.
    -А ви чого під подушечку не дивитесь?-спитала я.
Папа із здивованим обличчям побіг у свою кімнату і повернувся з цукерками.
    -А я думав дорослим під подушечку подарунки не кладуть!..-сказав татко.
    Мама теж здивувалася. Та,мабуть, здогадалася…
Діти теж вміють вгадувати бажання батьків.
Йдучи до гімназії, мама завернула до церкви. Там сиділа жіночка, поряд на картонній підстилочці товклося дитя. Навіть і не розбереш-чи то хлопчик, чи дівчинка.
    -Ось вам Святий Миколай передав!-звернулася до жінки мама , поклала гроші до її коробочки, а дитині дала цукерок…
    Приємно бути помічником Святого Миколая…

Автор: Дегтяренко Марія-Лурдес