Василь Попадюк — український скрипаль

Василь Попадюк — український скрипаль, заслужений артист України, якого називають «українським Паганіні». Засновник гурту Papa Duke, з яким їздить світом, виконуючи музику в стилях world music, latino, gypsy, jazz. Грає на 15 музичних інструментах. Має чудовий композиторський талант. Концерти віртуоза, а це — 150—200 на рік, збирають численні аудиторії. Музикант — частий гість в Україні. Перед Новим роком на сцені Національного палацу мистецтв «Україна» успішно пройшов його концерт.

Василь люб’язно погоджується на інтерв’ю й відповідає на запитання.

— Пане Василю, складається враження, що Ви народилися зі скрипкою…

— Я з музичної родини. Тато був флейтист, керівник легендарних «Троїстих музик», дідо і брат — скрипалі, мама хореограф. Тобто великого вибору не було. У чотири роки, коли жили в Кіровограді, зі мною займалася вчителька музики по класу фортепіано. Згодом, коли переїхали до Києва, я навчався в Київській спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка. Далі була Київська консерваторія ім. П. Чайковського. А ще є майже містична історія. Ще до мого народження мама, будучи вагітною, виступала з танцювальним колективом у Словаччині. До неї підійшла жінка, яка теж була українкою за походженням. Вона подарувала мамі залізну скрипочку і сказала: «У вас народиться хлопчик, і стане він відомим скрипалем»… Пророцтво здійснилося.
— Ще будучи студентом, Ви поїхали працювати в Москву…

— Так, я працював у знаменитому «Театрі музики народів світу» Володимира Назарова. То був дивовижний театр! Кожен музикант представляв певну республіку колишнього Союзу. Я, звичайно, Україну. Назаров якось набрав в театр тридцять п’ять музикантів з досить специфічними характерами. Ми були всі різні, але і всі однакові, бо дуже любили музику. Це був дуже цікавий період мого життя, тому що я працював з музикантами різних національностей, і ми один одного вчили різним стилям музики. Після театру Володимира Назарова я без проблем зіграю і вірменську, і азербайджанську, і грецьку, і арабську музику. Ми майже не виступали в Союзі. Досить часто гастролювали в Іспанії, Італії… А коли Союз розпався, я повернувся в Україну. Працював в колективі батька. То були важкі часи…

— Як потрапили до Канади?
— Перший раз до Канади я поїхав у 1988 році з капелою бандуристів. У складі — Марічка Стеф’юк, Анатолій Солов’яненко… Саме були Олімпійські ігри в Калгарі. Канада тоді заявила: «Якщо ви не пустите капелу бандуристів, то ми не приймемо радянських спортсменів». Пізніше, у 1993 році, українська діаспора запросила мене на сольний концерт, і я вже не повернувся.

— Важко було знайти себе там?

— Моя перша робота там була смішною. Я був піаністом в Національному балеті Канади. Спочатку працював в дитячій балетній школі. Вірю у випадок долі. Бо цю роботу мені запропонувала землячка Майя. Колись вона працювала у Львівській опері… Задзвонив телефон, і у трубці прозвучало: «Вася, ти шукаєш роботу? Мені ось запропонували, та, на жаль, з віком важко долати далекі відстані»… Музиканти приходили з пачками нот по п’ять кілограмів, а я з пачкою сигарет й імпровізував по 5—6 годин. Вони не знали всієї нашої музики і адажіо танцювали під мелодію пісні «Ленін завжди живий». Зірки канадського балету танцювали і під музику пісні «Три танкіста».

Я сам себе розважав і робив уроки більш легкими. Коли мама була в гостях і прийшла на урок, у неї сльози текли з очей… Вже пізніше мене почали запрошувати на різні фестивалі. На одному з них я познайомився з грецьким гітаристом Пабло. Він запропонував записати альбом. З ним ми їздили з концертами по Канаді й Америці: 150 концертів на рік. Я багато чому навчився у Пабло. Можливо, завдячуючи йому і став відомим…

— І потім створили свій інтернаціональний гурт Papa Duke у Канаді?

— Я працював з багатьма музикантами світу і з різними стилями. З музикантами, які згодом увійшли до складу колективу Papa Duke, познайомився на музичних тусовках в Канаді.

Артист з Еквадору Девід Вейст, який грає прекрасний блюз. Робі Ботош і його брат Френк — цигани з Угорщини. Робі — взагалі унікальна людина. Його в Канаду запросив Оскар Пітерсон, і він згодом переграв з усіма відомими артистами. При цьому він не знає нот! Зазвичай без знання нотної грамоти можна навчитися на гітарі бринькати деякі мелодії, але по слуху грати концерт Рахманінова — це вже занадто. Одного разу під час концерту ми стояли за лаштунками, і його брат Френк, радісно слухаючи виконання Робі, сказав: «Я пам’ятаю, як я перший раз привів його в музичну школу на урок фортепіано…». А трохи помовчавши, додав: «І останній».

Українці в Канаді почувають себе дуже добре і знаходяться на високому рівні соціальних сходів. Там бути українцем нормально, і навіть престижно. Держава сприяє, аби кожна нація розвивалася, виділяючи кошти. Наприклад, в Торонто лише танцювальних колективів — 12. У свята чи фестивалі всі одягають вишиванки й родинами святкують.

Щороку, у вересні, Конгрес українців Канади проводить грандіозний фестиваль, в якому бере участь 600 тисяч людей. Центр міста перетворюється у величезне українське село з музикою, розвагами, пивом, варениками… В останні роки приймаємо зірок з України. На фестивалі вже виступили «ТІК», Тарас Чубай, Олег Скрипка…

— Які твори звучать у репертуарі, яких композиторів?
— Виконую твори Енніо Морріконе, Петра Терпелюка, Мішеля Леграна, Ела Ді Меоли. Але повністю їх переробляю, беру лише тему, а все інше — у власному стилі.
— Як живеться за кордоном? Яка у Вас родина?

— Моє життя на колесах або в літаках. В Україну навідуюся досить часто. Тут живе моя мама, багато рідні і друзів. Щойно мав концерт у палаці «Україна», до якого долучився мій друг Петро Мага. А щодо Канади… Мешкаю в Оттаві, працюю в Торонто. Там наша агенція. Кожен тиждень «мігрую» з Оттави до Торонто. А це — 500 кілометрів шляху. В Оттаві у нас своя хата. Це звично для Канади.
…У мене три доньки: Катрусі — чотири, Софійці — дев’ять, а Моряні — дев’ятнадцять років. Усі народилися в Канаді. Старші вже були в Україні, молодша — поки що ні. Мрію, що приїдуть на Різдво в Україну. Дружина — Соломія, донька відомого політика Степана Хмари. Вона — професійний лінгвіст. Працює в уряді перекладачем.

— Кажуть, що Ви полюбляєте господарювати на кухні?
— Так, без проблем. Готувати почав ще в Москві, коли поїхав з дому, а «щі» не міг переносити на дух. Готую із задоволенням сніданки, обіди, вечері. Якось мене запросила на канадське телебачення відома шеф-кухар Леся Буряк. Я нарізав продукти для салатів. Робив це так емоційно, розмахуючи ножем, що режисер програми кричав: «Заберіть у нього ніж!» Боявся, аби чого не сталося…

— Ви плануєте найближчим часом ще концерти в Україні?
— Плануємо п’ять концертів у лютому разом з сином Джо Дасена Паті, Олегом Скрипкою… А втім, не будемо забігати наперед… Має ж бути якась родзинка, загадковість…
— Як сприймаєте події, які відбуваються в Україні?
— Тривожно. Світ став тіснішим. Українці всього світу прикуті до телевізорів, Інтернету. Їм не байдужа доля рідної землі. Приємно радує єдність, згуртованість. Українці — сильна нація. Все у нас буде добре.