Якщо є у світі муза вигнання, то саме нею навіяні зворушливі рядки з Данте, найвідомішого вигнанця Середньовіччя: «На півшляху свого земного світу, / Я трапив у похмурий ліс густий / Бо стежку втратив, млою оповиту...» Жовтневий путч більшовиків, що спричинив громадянську братовбивчу війну та «червоний терор», завершився масовим, майже біблійним вигнанням понад двох мільйонів російських громадян на Захід. Навіть Данте бракувало б генію, щоб описати страждання людей, котрі стали жертвами російського Армагеддону ХХ століття. На думку Черчілля, «жодній з націй вирок долі не був такий жорстокий, як до Росії...» Фактично, вся еліта країни та більшість діячів культури Срібного віку опинилися на чужині. Руйнування генофонду країни у минулому столітті ще й досі «віддячує» її нащадкам...
КАВА ПО-ВІДЕНСЬКИ
Колишнє життя було у «розвалі». У минулому лишилися голод і нестатки, шалена лють скаженого натовпу, безкрай «червоного терору». Усе змішалося в ошалілому від страху натовпі біженців із Совдепії.
Біженець, з погляду професора Д. Іванцова, це вигнанець, і опиняється лише там, де знайде притулок, рятуючи своє життя. Втікали вони різними шляхами. За кордон – естонський і фінський, польський та румунський, неспокійним морем, навіть з ризиком для життя. На потягах та стелях вагонів, на палубах заледенілих кораблів збилися до купи монархісти та анархісти, аристократи і нувориші, офіцери й кадети, негоціанти і чиновники. Мабуть, уперше в історії людства у вигнанні опинилося понад два мільйони колишніх громадян Російської імперії (майже країна – за європейськими нормами).
Різними шляхами залишали вони батьківщину...
Іван Бунін і поет Дон Амінадо в Одесі: наближалася кіннота Котовського. Надія Теффі – у Новоросійську. «...наче дружина Лота, заклякла, остовпіла навіки та й назавжди запам'ятаю, як тихо-тихо відходить від мене моя земля», – згадувала вона. Олександр Вертинський – у Севастополі, в листопаді 1920-го, коли врангелівці на сопках відбивалися від атакуючих червоних. Микола Бердяєв – у Петрограді, на борту «філософського» пароплава Obеrburgеrmeister Hakеn, на якому депортували до Німеччини «вершки» філософської думки Росії, зокрема таких «особливо небезпечних» (за виразом Леніна), як філософи І. Ільїн та С. Франк, О. Кізеветтер і С. Трубецький.
Киянину Сергію Лифарю довелося стати біженцем задля мрії – світової слави.
16-річним почав він навчатися у студії Броніслави Ніжинської (рідної сестри знаменитого Вацлава Ніжинського). У такому віці про балет й годі мріяти.
Проте він мріяв. І задля цього довелося йому втікати на Захід, долаючи неймовірні перешкоди, щоб дістатися Парижа та приєднатися до балетної трупи Дягілєва.
Та за мрію довелося йому потерпати. З часом про це йому нагадають…
У травні 1958-го, напередодні гастролей Grand Opera у Москві, всесвітньо відомому постановникові балетів Сержу Лифарю відмовлять у радянській візі. Лише на початку 60-х років відвідає він рідний Київ, на Байковому цвинтарі схилить голову над могилою батьків, постоїть біля родинної домівки – одноповерхового будинку в Богом забутих дворах вулиці Тарасівської...
В цій історії було все – прикордонне містечко, що потонуло у сніжних заметах, таємна явочна хата та поводир-шахрай за шалені гроші, нарешті, гринджоли із полозками на скрипливому снігу та ... погоня!
Саме тепер Лифар почув величезну радість від почуття свободи, втраченої протягом революційної смути та громадянської війни. Навіть червоноармійці у будьонівках, що гналися за ним, не могли відняти у нього це почуття. Вже близько кордон, а за ним – Париж, Дягілєв!
По слабкому льоду утікачеві вдалося доповзти до бажаного берега.
Він – у Польщі, а по той бік – червоноармійці, ЧК, «комуністичний рай».
Про що вже мріяти? Якби не так...
На польскому кордоні – цілковитий безлад: польські військові хапають біженців та продають їх радянським прикордонникам. Тим же займалися й місцеві старости та банди селян польської Волині. Спійманих спочатку грабували, а потім здавали нещасних рабів їх учорашнім господарям. Відтепер їхній шлях на Голгофу Соловецьку, до концтаборів…
Лифарю та його супутнику пощастило більше: дивом дісталися вони до Варшави. Проте пограбували їх аж до натільних хрестів, а частину шляху провели у вагоні-льодовику та навіть «зависали» на крижаному вітрі у хвості потяга.
Недобре зустріла їх Варшава. Марно очікували вони на допомогу від емігрантських установ. Нелегальне перебування у польській столиці протікало у боротьбі за існування, у турботах про хліб насущний та мріях про віденську каву з вершками.
Та під Новий 1923 рік усе змінилося водночас. Блага вість з Парижа – лист від Броніслави Ніжинської, від Дягілєва – аванси, посвідчення й паспорти.
Десятиріччя по тому Серж Лифар, вже знаменитий метр світового балету, кавалер ордена Почесного легіону та шведського Ордена Ваза, найбільше згадував несмачні обіди Prix-fixe у варшавському ресторані Pod Copernik, а неповторний смак віденської кави з вершками у готелі «Бристоль».
«La Vita e Bella!» – кажуть італійці у такому випадку.
Так, життя прекрасне...
НАШ ЗЕМЛЯК НА ЗАХОДІ
Уранці 10 листопада 1933-го паризькі газети вийшли із величезними заголовками на шпальтах «Бунін – Нобелівський лауреат». Для кожного на чужині той незабутній день став особистим святом. Аякже! Найкращий, найталановитіший – наш земляк…
А в Лондоні – тріумф Шаляпіна! На міжнародному конкурсі оперних театрів перемогла російська опера, далеко випередивши міланську La Scala й берлінську вагнеровську трупу. На кіномайданчиках Німеччини можна зустріти Ольгу Чехову, а її чоловіка Михайла Чехова – у Голлівуді, у Франції – Івана Мозжухіна.
У Парижі вирує культурне життя. З естради кабаре «Казбек» декламує свої арієтки киянин Олександр Вертинський: його сценічна манера бездоганно витончена. «На Вертинського», як завжди, аншлаг: серед шанувальників – «вершки» вищого світу, королі екрану й титуловані особи. Поряд із анонсом концерту Шаляпіна – сенсаційна звістка про відкриття паризького ресторану «Яр», точнісінької копії московського, за участю легендарної Насті Полякової. Відновилися «Російські сезони» Сергія Дягілєва; поруч із незрівнянною Карсавіною нова зірка балету – Серж Лифар. З кіноекрану гіпнотизує публіку Кіса Купріна, дочка письменника. Рекламують моди російські топ-моделі – княгиня Марина Мещерська, Євгена Горленко і Тетяна Маслова, «Міс Європа-1933».
Мозок нації колишньої Російської імперії успішно працює на Захід: у США – на американців, у Франції – на французів, у Німеччині – на німців. Киянин Ігор Сікорський у США став найкращим авіаконструктором багатомоторних літаків, а потім і найкращих вертольотів свого часу. Його гідролітаки закуповує найкрупніша у світі авіакомпанія Pan American Airways. Поряд з іменами Едісона, братів Райт, Енріко Фермі і Луї Пастера, величезний його внесок в авіабудування, вшанований численними міжнародними винагородами. Трагічні революційні події змусили перебратися до Америки, де заснував він власну вертольотобудівну компанію Sikorsky Aircraft (його й називали містер Гелікоптер). Разом з ним кували славу Америки й численні інженери-емігранти, зокрема Олександр Прокоф'єв-Северський, видатний теоретик бойового застосування стратегічної авіації, який заснував корпорацію Seversky Aircraft. Перший у світі реактивний транспортний літак створив Михайло Струков, випускник Київського університету, який згодом очолив авіакомпанію Chase Aircraft та Stroukoff Aircraft. У Франції винахідник Іван Махонін розробив проєкт літака зі змінною геометрією крила, а Дмитро Рябушинський очолив аеродинамічну лабораторію Сорбонни.
Тим часом, на конвеєрах Рено та Сітроєна працювали в поті чола свого панове офіцери, саме ті, хто врятував Париж у 1914-му.
Козацтво віддавало перевагу сільській праці на виноградниках Шампані та Прованса. Та найкраще тим, хто улаштувався у Донському казачому хорі або у трупі кубанських джигітів генерала Павличенка. Їх запросили до Голлівуду!
Шматком хліба дорікають брати-слов’яни нашому землякові в Югославії: «клятий рус, я працюю на тебе!» Між тим, усю систему вищої та середньої освіти цієї відсталої країни піднімали наші співвітчизники, професура Київського університету.
Кастовість еміграції виявлялася навіть в їх посмертній долі. Еліта мешкала на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа, а широкий загал з передмістя Біянкур лишався на місцевому цвинтарі. Там і спочив Владислав Ходасевич, видатний поет Срібного віку.
В грудні 1986-го у паризький некрополь напросився Серж Лифар. «Тут, у Швейцарії, я нікого не знаю, – зітхнув він, – а там лежать усі мої друзі».
На могильному камені відбили: Serge Lifar de Kiev.
Він і там залишився киянином!
«ЦЕНОЙ ИЗГНАНИЯ ВСЕ ОПЛАТИТЬ СПОЛНА…»
Життя в еміграції «ламало» багатьох. Колишні непримиренні вороги Радянської влади становилися раптом ентузіастами «нового життя» в СРСР. Напевно, тут чимало переплелося, а головне – туга за рідною батьківщиною. Цим підступно користувалося «всевидяще око з Луб’янки» – резидентура ОДПУ-НКВС, що заполонила країни Заходу. Врешті-решт, обдурені чекістами люди просто уяви не мали щодо рівня аморальності тих, хто вербував їх. Одним з обдурених і був Сергій Ефрон, чоловік поетеси Марини Цвєтаєвої, який протягом громадянської війни завзято воював проти червоних, проте «зламався» на любові до рідної батьківщини, як і Дмитро (актор Олег Меньшиков) з кінофільму «Стомлені сонцем» Микити Михалкова. У вересні 1937-го Сергій Ефрон брав участь у «ліквідації» радянського резидента Ігнатія Рейса, який відмовився повертатися в СРСР. За Ефроном марно гналася слідом французька поліція, та згодом його доставили «додому» – на Луб'янку. Там він і загинув у жовтні 1941-го, після самогубства Марини. Чимало темних історій пов’язано з іншими потаємними операціями радянської розвідки, зокрема з генералом Скобліним, який працював на НКВС і зрадив чимало своїх друзів із Білого руху. На совісті Скобліна і сталінський «процес військових», головним фігурантом якого був маршал Михайло Тухачевський, розстріляний разом з іншими у липні 1937-го.
Рік 1941-й розколов еміграцію на два непримиренних табори.
Частина еміграції, зокрема Дмитро Мережковський, виступила на підтримку Гітлера.
Однак були й інші, які не зрадили рідної батьківщини та довели, що вони нащадки тих, хто переміг шведів під Полтавою та гнав Наполеона до Парижа.
«Я росіянка і не стану зраджувати рідну батьківщину!» – гордо крикнула гестапівцям княгиня Вікі Оболенська, яка брала участь у французькому русі Опору. 4 серпня 1944 року фашисти відрубали їй голову у в’язниці Моабіт. Їй було лише 33 роки…
Мати Марія (вона ж Єлизавета Кузьміна-Караваєва, в минулому поетеса Срібного віку), Аріадна Скрябіна (дочка знаменитого композитора), 22-річний К. А. Радищев, нащадок революціонера – усі вони прийняли люту смерть.
Біль вигнанця, що не вщухав з роками, влучно висловив поет Дон-Амінадо у поетичних рядках, що ранять душу: «Не уступить. Не сдаться. Не стерпеть. / Свободным жить. Свободным умереть. / Ценой изгнания всё оплатить сполна. / И в поздний час понять, уразуметь: Цена изгнания есть страшная цена!»
Володимир СКРИНЧЕНКО
