РОЗПОВІДЬ ПРО ІНШЕ ЖИТТЯ, або Шлях до відновлення

родина Количевих

Швидко минає час. Здається, зовсім нещодавно ми розповіли нашим читачам про те, як родина Количевих із міста Харків, ховаючись від постійних обстрілів та бомбардувань, чималий період життя змушена була провести в підвалі рідного будинку в якості бомбосховища. І вони не просто пересиділи, а ще й написали цікаві сюжети на тему психологічної безпеки. Ось так фаховий психолог Тетяна Количева разом із донькою Іриною, молодою талановитою художницею, показали нам гарний приклад виживання й мужності у період воєнного стану. І ось тепер наші харків’янки перебувають у Польщі. Їхня розповідь про інше життя без ілюзій та прикрас пропонується до вашої уваги у цій статті.

 

Ви таки вирішили виїхати з рідного Харкова. Як потрапили до Польщі? — запитую пані Тетяну.

— Дійсно, швидко плине час, і ось вчора пройшло рівно три місяці з того моменту, як ми вчотирьох зібрали необхідні речі, взяли з собою наших менших друзів — кішку та собаку і прийняли рішення тимчасово поїхати з рідного Харкова. Спочатку це трактувалося нами самими, як подорож у невідомість, але чомусь у цьому хаосі думок, дій та бурхливих емоцій простежувалася певна лінія нашого майбутнього етапу життя — етапу відновлення.

Чи важко вам було дістатися іншої країни? У яких побутових умовах зараз там перебуваєте? У місті живете чи в сільській місцевості? — поцікавився у Тетяни та Ірини Количевих.

— Була дуже тривала дорога у евакуаційному потязі Харків — Хелм, — майже стоячи у коридорі, були переміщення автобусами в пункт реєстрації, був перший пошук житла. Нашим першим житлом, у якому ми прожили десять днів, був санаторій у сільській місцевості. У цьому місці можна було трохи перевести дух, тому що там було все необхідне для існування — їжа, житло та гуманітарна допомога. Потім обставини склалися таким чином, що нам усміхнулася доля та завдяки нашим гарним друзям ми знайшли нове житло у Польщі. Ми переїхали у невеличке живописне містечко Пщина, яке відвідують туристи, тому що воно має свої визначні пам’ятки. Це Ратуша, Ринкова площа, міський замок. У Пщині ми і досі живемо в хорошій сім’ї. Тут нас дуже привітно прийняли, надали комфортні умови для існування, ознайомили з місцем та зорієнтували, що нам робити далі.

Як вдається економічно виживати, коли, напевно, їхали без грошей, так як пощастить? Чи плануєте оформлювати статус біженців чи право на тимчасове перебування?

— Ми дізналися, що недостатньо тільки переїхати до Польщі, адже слід зафіксувати свій статус. Через два тижні перебування ми оформили статус так званої евакуйованої особи, яка фіксує факт нашого знаходження у Польщі за конкретною адресою. Людям надається свій особистий податковий номер, що має назву Песель. За своїм змістом означає приблизно те, що і в Україні ідентифікаційний код. Після його оформлення ми підготували документи на  одноразову безоплатну фінансову допомогу. Тут, у Польщі, ця допомога складає 300 злотих, — приєдналася до розмови ще один психолог з Харкова Анна Катеруша.

Наскільки реально іноземцям, що тимчасово виїхали з України, знайти офіційну роботу у Польщі? Чи стикалися Ви з так званою мовною проблемою? Як вирішували це питання?

— Звичайно, розраховувати тільки на гуманітарну допомогу ми не можемо, і тому розпочали шукати собі роботу. За допомогою людей, у яких ми живемо, знайшлася погодинна робота психологів. Тобто нам пощастило розпочати працю за своєю спеціальністю. У нашому місті зупинилося багато українців — дітей, їхніх батьків, які потребують психологічної допомоги. Ось уже пару місяців ми працюємо погодинно у школах міста, проводимо групову та індивідуальну роботу, інколи доводиться відвідувати людей вдома. Нам приємно, що у такій важкій ситуації ми можемо чимось бути корисними своїм співвітчизникам. Ще ми намагаємося вивчати польську мову, відвідуємо курси. Окрім того, знайомимось з містом. Уже частково вивчили, де знаходяться магазини, аптеки, банки. Намагаємося брати участь у господарському житті нашого будинку разом із сім’єю, в якій ми живемо.

Наскільки помітно Ви відчули зміни в житті поза межами рідної домівки?

— Ось таке наше життя на сьогоднішній день — зовсім нове, зовсім неочікуване. Ми сумуємо за своїм рідним Харковом, прагнемо скоріше повернутися додому. Але доки ще ми знаходимось тут, у Польщі, і намагаємося не проводити цей час тільки у очікуваннях, а зробити якомога більше корисного для себе, і за можливістю, для інших. 

Що би Ви зараз порадили нашим читачам, які зазнали вагомих і навіть неочікуваних змін у своєму житті через військові дії?

— Хочеться донести до наших читачів думку про те, що, незважаючи на важкі часи для усіх, кожна людина потрапляє у свою власну унікальну ситуацію. І в тій новій ситуації повинна постаратися зробити той максимум, на який вона здатна. Тут варто навчитися сприймати кожен день, як маленьке життя з його можливостями.

Дякую за цікаве спілкування. На вашому прикладі побажаємо нашим читачам, незалежно від їх теперішнього місця перебування, не боятися адаптуватися в нових умовах. Адже зміни у житті в період воєнного стану варто сприймати як нові можливості на шляху до відновлення.

— Саме так. Дякуємо за увагу і бажаємо всім нашим читачам миру й душевного спокою.

 

 

 

 

 

Спілкувався Леонід ГАПЄЄВ

Фото родини Количевих