Нашого цвіту по всьому світу
Марина АКРАМ: «Ми живемо у прекрасному світі…»
Приємна звістка прилетіла до України з далекої й екзотичної Індії. Наша українка Марина Акрам, яка живе там з родиною вже понад двадцять років, видала першу поетичну збірку поезій «У полоні життя». Пані Марина охоче поділилася про своє життя-буття.
На моєму столі збірка поезій. Шлях до книжки був довгим і непростим. Це двадцятирічний сум за Україною, біль втрати батьків, бо ж долетіти до рідної домівки тисячі кілометрів не так і просто. У кожній поезії є кохання і смуток, горе і радість, ностальгія. І все ж – перемагає безмежна й невимірна любов до рідного краю, до України. Авторка вміє любити й прощати, дивуватися й дивувати. Вона охоче поділилася своїми враженнями і думками.
– Пані Марино, у дитинстві ми всі мрійники і фантазери. Чи думали колись, що будете жити далеко від дому, в екзотичній Індії? Про що мріялося, що запам’яталося з дитинства?
– Народилася на Полтавщині, в селищі міського типу – Оржиця. Батьки мої родом із Закарпаття, а доля завела їх на Полтавщину. Дитинство для мене – це любов батьків. Постійно відчувала їхню підтримку, хоч і не оминала строгість, коли, бувало, щось натворимо з сестрою Оленою. Вчилася у звичайній школі. Все як у мільйонів українських дітей. Наприклад, мама перевіряє знання англійської мови (хоча вчила у школі німецьку): запитує як буде «стіл». Поки намагаюся згадати, як мама видає: «табле» і я миттю пригадую «тейбл». А ще виринає у пам’яті, як мама малює в альбомі яблуневий сад – червонобокі яблука, зелені крона, а під ними люди… Так у мене прокинувся потяг до малювання. Тато якось привіз з відрядження під Новий рік повну валізу мандаринів. І де він їх тільки брав на той час… а ще тато любив перевіряти креслення, дохідливо пояснював. Відтоді я полюбила цей предмет.
- Ви можете розповісти про історію вашого кохання: як, коли і де зустрілися. Кохання перемагає?
– Все дуже просто. До моєї подруги на день народження прийшов друг-індієць зі своїм товаришем – сьогодні вже моїм чоловіком. Хлопці вчилися в медичному вузі, ми – в хіміко-технологічному в Дніпрі (на той час Дніпропетровську). Ось думаю зараз: не прийшов би – й не зустрілися б. Випадково, десь через місяць, зустрілися на трамвайній зупинці: кожен їхав до свого вузу. Впізнали одне одного, розговорилися. Він мене провів до інституту. Про зустріч не домовлялися, зустрілися знову випадково на вечірці. Відтоді й закрутилося… Звісно, - кохання завжди перемагає. Якщо дозволити йому перемогу.
– І ви одважилися поїхати до Індії?
– Справді – наважилася. Для нас двадцять років тому то був геть інший незрозумілий світ. Але Танвір спочатку запросив мене до Індії як подругу, познайомив з сім’єю. Звісно, мене багато що дивувало з їхнього індійського побуту, але було дуже цікаво. Перші дні в Індії – це як якийсь яскравий вибух всього заразом: перший далекий політ у літаку, іноземна мова навколо, абсолютно інша країна… Яскраві фарби, світлі емоції, приємне спілкування, доброзичливість всієї родини. Стрес зняло привітне ставлення до мене всієї родини. З почуттями вже не боролася. Бо: їхала не до родини, не в іншу країну, не за грошима, не за статками, а до коханого чоловіка. Тому, можливо, так довго і живу в Індії. Хоча, душею живу на дві країни. Гарно чи погано, багато, чи бідно – на життєвій ниві всі ми збираємо різні плоди. Але ми досі разом.
– І, все ж: як не втратити своє, українське?
– У кожного свій рецепт, як не втратити своє. Для мене – це постійний зв’язок з родиною, друзі, українки, які так само живуть тут, в Індії. А ще – півсвідомий пошук чогось, що нагадує дім, мою країну. Зрештою, розуміння: дім там, де тобі добре. Мені добре і в Україні, і в Індії, бо я можу почуватися вільною.
– Ваша родина – це…
– Чоловік Танвір – сімейний лікар, терапевт. Та приходять до нього з усякими недугами. Він направляє до спеціаліста, якщо бачить необхідність. Двадцять років стажу роботи, велика кількість постійних пацієнтів від дідів-бабусь до внучат.
Діти: Асім і Аян вчаться в звичайній приватній індійській школі. Тут дуже багато приватних шкіл, вибір величезний, є також і державні, але на той час, коли діти йшли в перший клас, вони мене жахали й викликали недовіру. Мова навчання – англійська. Мова спілкування з друзями – індійська (це окремі урду і хінді або змішані, англійська), вивчали також арабську – для читання Корану. Мова спілкування вдома, в сім’ї – українська. З чоловіком спілкуюся українською. Діти певний час навчалися в Міжнародній українській школі (дистанційно), але складна і надзвичайно важка система навчання в основній школі забирала багато сил і часу. Зрештою, були вимушені залишити навчання в МУШ, хоча дітям подобалися і вчителі, і методика навчання. Тим не менш, вони гордяться тим, що знають українську і вміють нею говорити, писати, читати. Дітки були в Україні. В їхній пам’яті живуть спогади про Україну, з величезною любов’ю згадують українських родичів, мріють ще побувати, пожити. Поки не виходить приїхати всім разом.
- Як знаходили для себе заняття в Індії: робота, громадська діяльність…
– Ох, пані Людмило… На це запитання важко відповісти. Мені здається, що Бог з народження дав нам усе. Абсолютно кожному дав якийсь хист чи талант. Інша справа, що проявитися він може тоді, коли й не очікуєш. У когось раніше, у когось пізніше. Комусь з дитинства щось нав’язують батьки, хтось сам йде до своєї мети. В Україні питання не стояло: працювати чи ні? Працювали всі. А ось в Індії на той час більшість жінок працювали хіба що мамами. Щоправда, були ще вчительки і лікарки. Поки не мали Інтернету – багато часу займалася сім’єю. Вчила мову. До речі, хінді-урду змішана розмовна мова мені далася досить легко. І подобається більше ніж англійська, хоча розмовляти англійською тут престижно. Буває, що я починаю говорити англійською й збиваюся на індійську. Мені подобається італійська мова, видається, що я б її швидко вивчила, - якийсь час довелося спілкуватися з італійцями-бізнесменами, то я використовувала перекладач, щось і запам’ятала. Навіть зараз прості повідомлення можу прочитати без перекладача, але щоб гарно вивчити мову, потрібно в неї зануритися. Найкращий метод вивчення мов – середовище, в яке людина потрапляє.
З 2014 року вболіваю разом з друзями за ті події, які відбуваються в Україні. Знайшла багато однодумців. Вирішили створити українську спільноту. Українці вибрали мене президентом нашої майбутньої асоціації українців у Індії «Світанок». На жаль, індійські міністерства вже два роки не можуть дійти згоди щодо нашої асоціації. Отже, ми в очікуванні юридичного статусу як повноцінної громадської організації. А поки: спілкуємося, проводимо невеликі заходи. На запрошення Посольства України в Індії найактивніші українки неодноразово брали участь у спільних з дипустановою заходах. Тут я б хотіла щиро подякувати пану Послу – Ігорю Зіновійовичу Полісі та його дружині Наталії Іванівні, а також консулам і співробітникам Посольства за їхню підтримку, доброзичливе ставлення до нашої спільноти.
– Багато часу витрачаєте на творчість? Успіх приходить до тих, хто працює…
– Так, успіх приходить до тих, хто працює. Коли мої діти запитували: «А де мама?», вже знали відповідь, що мама працює над книжкою. А коли раптом приходило натхнення – діти і чоловік не смикали, розуміючи, його не варто відпускати. Жартували – «мама підвисла». В юності писалися вірші. В основному про почуття. На жаль, вони не збереглися. В Індії все по черзі: спочатку малі діти, вивчення мов. Як кажуть, «прорвало», коли тяжко хворіла мама. Писала від переживань і хвилювань. Від того, що розділяють тисячі кілометрів, що я не можу бути біля неї – рвалося серце. Вірш «Лист з далекої країни» наснився, прокинулася й олівцем записала у блокноті.
Минулого року була запрошена СКУ і СФУЖО на щорічні збори, і саме під час перебування в Україні, в нашій групі українок у Watsapp «Українська сім’я Індії» почула записи українських пісень, наспівані дівчатами на диктофон. Слова вірша «Українкам на чужині» народилися за кілька хвилин. І вже тоді українка Аліна Долгополова, яка також живе в Індії, придумала мелодію і наспівала. Пізніше з усього того народилася українська балада «Калинонька». Музику написав мій хресник Артем Дубина, який на той час проживав у Китаї. І вже цьогоріч влітку цю пісню виконала на VI міжнародному фестивалі української культури Ucrania Fest 2020 в Барселоні Аліна Долгополова. Фестиваль проходив в онлайн-режимі. Голоси глядачів принесли нам визнання – друге місце. Перед тим ми встигли записати нашу першу спільну пісню про вишиванку «Мамин оберіг». Ось так тихо собі живемо і працюємо. Живемо й мріємо. Живемо у прекрасному світі, де кожне слово - живе, у світі – де кожен промінчик наших намірів перетворює у реальність те, що ми хочемо знайти.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ