Швидко минає час. Здається, зовсім нещодавно ми розповіли нашим читачам про те, як родина Количевих із міста Харків, ховаючись від постійних обстрілів та бомбардувань, чималий період життя змушена була провести в підвалі рідного будинку в якості бомбосховища. І вони не просто пересиділи, а ще й написали цікаві сюжети на тему психологічної безпеки. Ось так фаховий психолог Тетяна Количева разом із донькою Іриною, молодою талановитою художницею, показали нам гарний приклад виживання й мужності у період воєнного стану. І ось тепер наші харків’янки перебувають у Польщі. Їхня розповідь про інше життя без ілюзій та прикрас пропонується до вашої уваги у цій статті.
— Ви таки вирішили виїхати з рідного Харкова. Як потрапили до Польщі? — запитую пані Тетяну.
— Дійсно, швидко плине час, і ось вчора пройшло рівно три місяці з того моменту, як ми вчотирьох зібрали необхідні речі, взяли з собою наших менших друзів — кішку та собаку і прийняли рішення тимчасово поїхати з рідного Харкова. Спочатку це трактувалося нами самими, як подорож у невідомість, але чомусь у цьому хаосі думок, дій та бурхливих емоцій простежувалася певна лінія нашого майбутнього етапу життя — етапу відновлення.
— Чи важко вам було дістатися іншої країни? У яких побутових умовах зараз там перебуваєте? У місті живете чи в сільській місцевості? — поцікавився у Тетяни та Ірини Количевих.
— Була дуже тривала дорога у евакуаційному потязі Харків — Хелм, — майже стоячи у коридорі, були переміщення автобусами в пункт реєстрації, був перший пошук житла. Нашим першим житлом, у якому ми прожили десять днів, був санаторій у сільській місцевості. У цьому місці можна було трохи перевести дух, тому що там було все необхідне для існування — їжа, житло та гуманітарна допомога. Потім обставини склалися таким чином, що нам усміхнулася доля та завдяки нашим гарним друзям ми знайшли нове житло у Польщі. Ми переїхали у невеличке живописне містечко Пщина, яке відвідують туристи, тому що воно має свої визначні пам’ятки. Це Ратуша, Ринкова площа, міський замок. У Пщині ми і досі живемо в хорошій сім’ї. Тут нас дуже привітно прийняли, надали комфортні умови для існування, ознайомили з місцем та зорієнтували, що нам робити далі.
— Як вдається економічно виживати, коли, напевно, їхали без грошей, так як пощастить? Чи плануєте оформлювати статус біженців чи право на тимчасове перебування?
— Ми дізналися, що недостатньо тільки переїхати до Польщі, адже слід зафіксувати свій статус. Через два тижні перебування ми оформили статус так званої евакуйованої особи, яка фіксує факт нашого знаходження у Польщі за конкретною адресою. Людям надається свій особистий податковий номер, що має назву Песель. За своїм змістом означає приблизно те, що і в Україні ідентифікаційний код. Після його оформлення ми підготували документи на одноразову безоплатну фінансову допомогу. Тут, у Польщі, ця допомога складає 300 злотих, — приєдналася до розмови ще один психолог з Харкова Анна Катеруша.
— Наскільки реально іноземцям, що тимчасово виїхали з України, знайти офіційну роботу у Польщі? Чи стикалися Ви з так званою мовною проблемою? Як вирішували це питання?
— Звичайно, розраховувати тільки на гуманітарну допомогу ми не можемо, і тому розпочали шукати собі роботу. За допомогою людей, у яких ми живемо, знайшлася погодинна робота психологів. Тобто нам пощастило розпочати працю за своєю спеціальністю. У нашому місті зупинилося багато українців — дітей, їхніх батьків, які потребують психологічної допомоги. Ось уже пару місяців ми працюємо погодинно у школах міста, проводимо групову та індивідуальну роботу, інколи доводиться відвідувати людей вдома. Нам приємно, що у такій важкій ситуації ми можемо чимось бути корисними своїм співвітчизникам. Ще ми намагаємося вивчати польську мову, відвідуємо курси. Окрім того, знайомимось з містом. Уже частково вивчили, де знаходяться магазини, аптеки, банки. Намагаємося брати участь у господарському житті нашого будинку разом із сім’єю, в якій ми живемо.
— Наскільки помітно Ви відчули зміни в житті поза межами рідної домівки?
— Ось таке наше життя на сьогоднішній день — зовсім нове, зовсім неочікуване. Ми сумуємо за своїм рідним Харковом, прагнемо скоріше повернутися додому. Але доки ще ми знаходимось тут, у Польщі, і намагаємося не проводити цей час тільки у очікуваннях, а зробити якомога більше корисного для себе, і за можливістю, для інших.
— Що би Ви зараз порадили нашим читачам, які зазнали вагомих і навіть неочікуваних змін у своєму житті через військові дії?
— Хочеться донести до наших читачів думку про те, що, незважаючи на важкі часи для усіх, кожна людина потрапляє у свою власну унікальну ситуацію. І в тій новій ситуації повинна постаратися зробити той максимум, на який вона здатна. Тут варто навчитися сприймати кожен день, як маленьке життя з його можливостями.
— Дякую за цікаве спілкування. На вашому прикладі побажаємо нашим читачам, незалежно від їх теперішнього місця перебування, не боятися адаптуватися в нових умовах. Адже зміни у житті в період воєнного стану варто сприймати як нові можливості на шляху до відновлення.
— Саме так. Дякуємо за увагу і бажаємо всім нашим читачам миру й душевного спокою.
Спілкувався Леонід ГАПЄЄВ
Фото родини Количевих
