Настуня стояла біля великого будинку. Її глибокі озерця блакитних очей дивилися на цей світ здивовано і допитливо.
Раптом їй здалося, що все навкруги заясніло тисяччю діамантових блискіток і оповилося серпанком солодкого простору легкості й таємничості.
Враз спалахнули зорі, закружляли у високості, забриніли ніжними струнами невловимої мелодії й ніжним дощем посипалися над Всесвітом.
Щось стукнуло… І раптом виринув сніжно-білий кінь з осяяним сонцем вершником.
– Агов! Настусю! Мерщій сідай поруч! Я покажу тобі усі принади мого царства! – гукнув вершник. – Я відвезу тебе у привабливу Країну Знань! Туди, де завжди весело і цікаво, де струмують ріки, до небес піднімаються стрімкі гори, співають моря й океани, шепотять трави і танцюють птахи під небесами. У ту чудову країну, яка заворожує своїми таємницями й загадками, які так весело відгадувати! Настуню! Наздоганяй!
Дівчинка враз ніби прокинулася від сну, підбігла до коня, і вершник легким порухом руки посадив її верхи, поруч із собою.
Вони помчали з великою швидкістю. Вітер гладив обличчя, розвівав біляві кіски, нашіптував якісь таємниці...
А коник мчав і мчав все далі й далі… Раптом зупинився, застиг.
Перед ними стояв казковий палац. Він був збудований із кольорових олівців і різнобарвних книжок, крізь вікна виглядали фарби, а зверху на димарі кружляла розмальована куля.
– Що це за куля? – запитала Настуня.
– Це – глобус! Він увібрав у себе всі чудеса світу, розселив нації й народи, розкидав ліси й гори. Засипав пісками пустелі. Зібрав усіх звірів. Заходь, Настуню. Ми приїхали. Це мої володіння. Я збудував цей палац. Звати мене Навчайко. І завдання моє – навчати дітей. Ось поглянь, це – дошка, на якій я записую завдання для дітей. А це їхні зошити, в які вони пишуть відповіді. А ці розкішні стільці – парти, за якими навчаються діти.
Настуня з цікавістю слухала пояснення Навчайка. Він раптом перетворився у Чарівника.
На голові його засяяла корона, в руках з'явився великий різнокольоровий пензель, а одяг засвітився багатьма сонечками.
– Ой як цікаво! – вигукнула Настуня! Ви ж засвітилися!
– Еге ж, – промовив Навчайко. Це тому, що я маю багато знань і хочу їх тобі подарувати! Хочеш?
– Звичайно, хочу!
– Але вони так просто до тебе не прийдуть. Їх треба здобути.
– А що значить здобути?
– А це означає, що все, що я буду тобі пропонувати, ти повинна старанно виконувати. Ти згодна це робити?
– Звичайно, згодна! А що я повинна робити?
– Ось сідай за парту, бери в руку ручку і пиши.
– Але ж я не вмію!
– Сьогодні я тобі дам чарівну ручку, яка тобі нашепче, як це робити, а далі ти поступово сама навчишся!
– Ой, як цікаво! А що писати?
– Пиши: «Я – учениця і прийшла в школу, щоб навчатися».
– Як гарно я написала, – зраділа дівчинка
Цілий день Настуня навчалася. Їй допомагали гномики, які звідкілясь забігали в клас, а потім лисички розповідали казки, а зайчики рахували морквинки.
І весь час із нею в класі був Навчайко, який своєю чарівною паличкою змахував і навкруги все обсипалося блискітками.
То прилітали різнокольорові метелики, то співали дивовижні птахи.
І так їй було цікаво й весело, що вона не зогляділася, як усе це закінчилося і чарівний Навчайко знову перетворився на звичайного вершника і запросив Настуню в дорогу!
Вони поверталися додому.
– Настуню! Завтра я тебе знову заберу в своє царство! Ти згодна?
– Звичайно, згодна!
– Я чекатиму на тебе! До завтра! Дякую!
Настуня перевела подих.
– І що це було?
Зоя ПАЦАЛО
