Їжакова шубка

Колись давно-давно жили собі дід та баба, і не було в них дітей. Сидять вони якось за столом і журяться:
— Послав би нам бог онучатко, хоча б таке, як їжачок на зріст.
Тільки вони це промовили, як вилазить з-під печі маленький їжачок і каже:
— Я буду ваш онук!
Узяли дід з бабою їжака собі в онуки і виростили його. Коли їжачок підріс, баба й каже:
— Був би наш онук більший, було б кому тепер свиней пасти. А такого малого свині ще й затопчуть.
— Не сумуйте, бабусю! Я з цією роботою справлюся.
— А чи не страшно тобі буде, онучку?
— Чого? Свиней? Та якби мені страшно було, я від сорому крізь землю провалився б! Де вони, ті ваші свині, пожену їх пасти.
Як сказав їжак, так і зробив. Погнав свиней у ліс і пас їх там аж три роки, навіть додому не приганяв. За три роки стільки свиней наплодилося, що й не злічити. Проте їжак добре справлявся з ними.
Одного разу в тому лісі, де їжак пас свиней, полював сам король та й заблукав. Шукаючи дороги з лісу, король набрів на їжакових свиней. Дивується король: свині пасуться, а пастуха ніде не видно: їжак у заростях багна сидів.
— А чи є пастух біля цих свиней? — гукає король.
— Ось він! — відповідає їжак.
— Та де ж ти? — крутить головою король.
— Ось тут, у багні!
— Іди сюди, поговоримо!
— А чого б і не піти,— відповів їжак і виліз з гущавини.
— Та як же ти, такий малий, стільки свиней пасеш?
— А як ти, такий великий, і заблукав у лісі?
— Виведи мене з цього лісу, — попрохав король.
— А чого ж, можна й вивести! Віддай лише за мене свою найменшу дочку — враз виведу!
— Бач, чого захотів! Щоб я тобі, жабеняті такому, та свою дочку-красуню віддав?
— Ні, то й ні! — каже їжак.— Шукай тоді дорогу сам! Поскакав король. Проблукав цілий день, а надвечір знову
гукає їжака:
— Пастушку, де ти? Чуєш, виведи мене з лісу, бо я сам ніяк з лісу не виберуся!
— А чого ж, можна й вивести! Віддай тільки за мене свою найменшу дочку — враз виведу!
— Не можу я цього зробити!
— Ні, то й ні! — відповідає їжак.— Тоді шукай дорогу сам! А мені треба свиней пасти.
Поїздив король іще кілька годин і знову повернувся назад.
— Ну, то як, покажеш мені дорогу?
— А чого ж, можна й показати! — каже їжак.— Віддай тільки за мене свою найменшу дочку — враз покажу!
— Ну, що мені з тобою робити? — зітхнув король. Бери на здоров'я!
— Отже, обіцяєш віддати за мене свою дочку?
— Обіцяю!
— Гаразд! їдь за мною по оцій стежці, але поспішай, бо мої свині ще розбредуться.
Показав їжак королю дорогу, домовилися вони про день весілля й розійшлися — король поїхав до себе в королівський палац, а їжак до свиней повернувся. За три дні до весілля пригнав їжак свиней на дідове подвір'я, дід тільки руками розводить: і в сажу, і в загороді, і в усіх закутках повно-повнісінько свиней, куди не повернись — скрізь рохкають.

На третій день одягнув їжак святкове вбрання, поверх нього накинув свою колючу шубку, запріг у берестяну карету двох чорних півнів та й покотив щодуху до своєї нареченої. Король зустрів його неабияк: наказав своїм воякам закидати камінням карету, а півнів перебити. Та півні як побачать, що камінець летить, — стриб-стриб угору, і камінець пролітає низом. І так було, аж поки до палацу під'їхали. Тут півні заспівали:
— Ку-ку-рі-ку! Королівський зять прибув! Ку-ку-рі-ку! Королівський зять прибув!
Вийшла назустріч наречена, поклала їжака в шовковий фартух і понесла в палац. Старші сестри потішаються з неї, а найменша у відповідь:
— Смійтеся! Смійтеся! Який мені судився, такого й любитиму!
Ранком наречена знову поклала їжака у свій фартух і понесла до церкви — вінчатись.   Наділи  їжакові  на лапку
обручку, а після вінчання поклала молода дружина свого чоловіка у фартух, щоб у палац віднести. Сміються люди з кумедної пари, а молода дружина їм відповідає:
— Смійтеся, смійтеся, хто мені судився, з тим і житиму. Увечері, перед тим, як іти  спати,  скинув їжачок свою
шубку й поклав біля ніг. Побачила це дружина й думає: «І навіщо вона йому така колюча? Ось засне чоловік мій — візьму й спалю шубку!»
Так вона і вчинила, як надумала. А далі що? Тільки шубка згоріла, чоловік занедужав. Плаче дружина, побивається. А їжак, перемагаючи біль, заспокоює дружину:
— Знаю, знаю, люба моя, не бажала ти мені лиха, та перш ніж щось робити, треба було б зі мною порадитись. Якби ти мою шубку не спалила щойно, через два тижні я її без болю позбувся б. А тепер треба чекати, і, коли я видужаю, ти надзвичайно здивуєшся, а сльози радістю зміняться.

Важко було їжакові, але він мужньо терпів і витерпів. Особливо останнього дня хвороба його діймала. Зате тільки-но сонечко зійшло, скочив їжак з ліжка, тричі носа витер і тієї ж миті обернувся вродливим принцем. Король-тесть на радощах віддав йому всю владу. А новий король узяв до себе своїх діда з бабою, і зажили всі щасливо.