Як пана провчили

Жив у одному маєтку дуже злий і жорстокий пан. Він так своїх людей мучив роботою, так допікав їм, так знущався над ними, що несила було терпіти. Якось на свято наказав пан своїм кріпакам хліб молотити. Нічого не вдієш — довелося молотити.
А староста сидить у стодолі й, граючись нагаєм, посміхається:
— А пан правду казав — на свято робота йде не гірше» ніж у будень. — Тут, де він тільки взявся, підійшов сивий дідусь і став поряд із старостою, перепочити захотів. Старості це не сподобалося, почав проганяти старого: хай іде працювати, нічого тут стояти, але той і вухом не веде.
Такого ще тут не було. Вперше не послухалися старости. Розгнівався він і побіг до пана скаржитись. Прийшов пан.
— Ану мерщій до роботи, ледащо! Але дідусь не йде.
Аж позеленів пан од люті. Очам своїм віри не йме.
— Ану, старосто, тягни сюди різки, я покажу йому, як від роботи ухилятися!
— Не різки неси,— мовив спокійно дідусь,— принеси краще недоуздок.
Приніс староста і різки, і недоуздок. Схопив пан різки й замахнувся, а дідусь узяв недоуздок, накинув на пана й крикнув, наче на коня:
— Тпрррр! Тпрррру!
І в ту ж мить пан обернувся у білого коня. Скочив дідусь на нього, огрів різками й помчав, наче вітер. Довго їхав старий, зрештою, дістався до одного селянина, котрий тому ж панові належав. Тим часом зовсім смеркло. Прив'язав дідусь коня до конов'язі й пішов до хати на ніч проситися. Хазяїн пустив старого переночувати і почав бідкатися:
— Геть зубожіли через того пана. Щодня з ранку й дотемна на панщині й на панщині, вгору ніколи глянути. І жита свого не встиг скосити — так і проросло на ниві, і сіна для худоби не було коли настаратися, вся худоба з голоду виздихала. Ось і зараз — чим тебе пригостити і твого коня нагодувати?
— Та дарма! Не турбуйся! — відповів старий.— Постав мого коня в повітку й кинь оберемок соломи, якщо сіна немає.
Взяв селянин ліхтар, запалив скалку.
— Невже в тебе й свічки немає? Як же скалка в ліхтарі горітиме?
— А де ж її взяти, — скаржився хазяїн, — у кого овець нема, у того й лою нема, з чого ж я свічки литиму?
— Як нема, ану поглянь на полицю — скільки їх там! Подивився хазяїн — диво та й  годі!   Ціла гірка свічок
лежить на полиці. Запалив він ліхтар і, все ще дивуючись, пішов ставити коня в повітку.
Зайшов у повітку, а там усе горище сіном забите, заглянув у кошару — овець повно, зазирнув у комору — всі засіки хлібом засипані. Побачив усе це селянин і остовпів. А ді-дусь вийшов слідом і каже:
— Чого дивуєшся, ходімо в хату, вже час і спати лягати! А на другий день, як тільки почало розвиднятися, віддав
дідусь свого коня хазяїнові і сказав:
— Бери собі мого коня, користуйся ним цілий рік, не шкодуй, цілину розорюй, поля обробляй. Рівно через рік я прийду по нього.
Так усе й було: кінь працював за трьох, і селянин зорав ним усі перелоги.
Через рік прийшов дідусь по коня, скочив на нього й поскакав прямісінько в маєток, а там у панському саду відпустив його. Назабаром староста побачив коня й наказав відвести на стайню.
Удосвіта вбіг у передпокої пані захеканий конюх:
— Диво, пані: кінь, котрого вчора староста привів у стайню, за ніч у колишнього нашого пана обернувся.
Побігла пані подивитись — ой леле, справжній пан, тільки так схуд, так охляв, що й упізнати важко. Пані на радощах кинулася обіймати чоловіка, а пан ледве язиком ворушить.
— Погодуй мене скоріше, — каже, — цілий рік я саме сіно їв.