Як пан по-німецькому балакав

Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своему наймитові:
– Я балакатиму до тещі по-ненашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, так ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.
Той каже:
– Добре!
От приїхали. Теща така рада, що зять приїхав, вітається до його, а він:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Так вона злякалася та й питає парубка:
– Що це панові таке сталося, що речі йому одібрало?
А парубок каже:
– Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому.
От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, він усе:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Та їй аж страшно його стало. От тоді питає вона в зятя:
– Може, вже обідати будете?
А він:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит каже:
– То він каже, що не хоче обідати.
Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: вухри-мохри, бо їсти здорово хоче. А наймит:
– Ідіть, – каже, – паніматко, од його, а то бачите, аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.
Теща з наймитом пообідали, а пан зостався, не ївши. От увечері знов теща питає зятя:
– Може, вже вечерятимем?
А він:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Наймит каже:
– Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кружку води.
Так теща дала йому шматок хліба та кружку води, а сама повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.
От уранці лагодиться вже він їхати.
Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець. А він радий, що такого багато, та:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит:
– Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забирали геть.
Так теща й позабирала усе назад.
От, як виїхали за слободу, пан як узяв наймита лаяти і каже:
– Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?
А наймит каже:
– А хіба ж я знаю по-німецькому? Я ж думав, що я як слід переказую.