Татова донечка: тонкощі розвитку стосунків

Батьки дитини мають пам’ятати, що дівчинка (дочка) і хлопчик (син) потребують рівного, проте різного ставлення до себе й різних виховних прийомів, аби вирости справжніми жінками і чоловіками й бути щасливими.

Попри рівність перед законом, соціальну рівність, рівність у батьківській любові, увазі й повазі, жінки й чоловіки мають різні біологічні, а отже, й різні сімейні функції. І це природно має бути враховано батьками у вихованні дитини. Тут не йдеться про відміни у морально-духовному вихованні, загартуванні, вихованні людських якостей, формуванні наукової картини світу тощо. Йдеться про різницю в психічних властивостях чоловіка й жінки, обумовлених людською природою.

І мами, й татусі іноді роблять помилки у вихованні донечок. Зазвичай часто говорять про виховання справжніх чоловіків, й зовсім рідко — про справжніх жінок.

Для дівчинки батько — це перший і часто-густо ще досить тривалий час найважливіший у житті чоловік. У її дитячому сприйнятті він найкращий і найдужчий, найнадійніший та наймудріший, і попри все — любимий. Саме від того, як складаються стосунки з татом і як вони розвиваються, багато в чому залежать стосунки з усією рештою чоловіків, яких зустріне майбутня жінка на життєвій дорозі. 

Саме на батькові лежить обов’язок і відповідальність встановити довірливі форми спілкування й взаємоповажливі стосунки. Тут, у спілкуванні з батьком, починають вибудовуватися перші стосунки дівчинки зі світом чоловіків. Однак багато татусів не знають, як поводитися зі своїми донечками. Вони стурбовані тим, як вчиняти — тримати дистанцію, поплескувати по плечу, хвалити за успіхи, пригортати, погладжувати, обнімати, цілувати? 

Донечки, зазвичай до підліткового віку, часто горнуться до тата, забираються на руки, влаштовують стрибки та «чики-брики» на колінах, просять погойдати на нозі, поносити на плечах, використовують у ролі шведської стінки для всіляких фізкультурних вправ та забав. «Я тобі не дерево, щоб по мені лазити, не висни на мені, я стомився», — може почути донечка, коли саме у фізичному контакті з батьком прагне реалізувати важливу потребу — бути разом. Не скупитись на обійми та брати на руки — такою є проста порада для батьків.
Як саме це робити, щоб висловити свої почуття і разом з тим — не перейти будь-яких меж, не спричинити дискомфорту доньці? Проблема фізичного контакту батька та доньки набуває дедалі виразного звучання разом з дорослішанням дівчинки.

Батько має бути настільки ніжним зі своєю донечкою, наскільки вона сама цього бажає. Трапляється, що мама є доволі стриманою у проявах почуттів, і саме тато має тісний емоційний зв’язок з донькою, саме перед ним розкриває дівчинка свої маленькі секрети, не боїться осудження, чекає підтримки. Треба придивлятися й прислухатися до донечки, помічати зміни, шукати нові форми спілкування, якщо застосовувані у ранній період застаріли. Якщо донька відхиляється, коли тато її пригортає і намагається поцілувати — треба зупинитися. Можливо, її коле татова неголена щока, а можливо, вона вже підросла і почуває себе не такою маленькою, як раніше, хоче трохи збільшити дистанцію, ні­яковіє від своїх нових тілесних відчуттів, переживань, запитань та думок.

На тендітні плечі сучасних дітей — і хлопчиків, і дівчаток, занадто рано починає тиснути агресивна нав’язлива реклама з оголеними тілами, сцени з відвертими поцілунками та обіймами у серіалах тощо. І на це потрібно зважати, пояснюючи різницю у стосунках батька й дочки та відміну від відносин чоловіка й жінки.
Іноді ситуація спілкування доньки та батька може виглядати так: дівчинка, навіть не задумуючись, починає кокетувати, пе­ревіряти свої «жіночі чари» на батькові: стріляти оченятами, надувати губки, маніритися, вередувати. Не треба підтримувати такі прояви, якими б милими вони не здавалися, — краще спокійно і делікатно дати зрозуміти, що це батькові не до вподоби, що це не спосіб вплинути на батька, аби домогтися якоїсь послуги, подарунка, поблажливості, що ситуація не може бути вирішеною в такий спосіб.

Особливі випадки ускладнюють стосунки батька та доньки, коли він вважає, що дочка має виконувати його забаганки, догоджаючи в усьому. Так, наприклад, якось на телефон довіри звернулася дев’ятирічна дівчинка, яку батько примушував танцювати, бо йому було приємно дивитися на неї, кликав друзів на вечерю і вихвалявся перед товаришами, яке велике майбутнє у його талановитої маленької танцівниці. В такий спосіб батько тішив своє самолюбство, вважаючи мало не власною заслугою її успіхи. Дівчинка страждала через вперте нерозуміння батьком того, що їй такі танці не подобаються, замикалась у собі, вдавала хвору і справді починала хворіти, а згодом перестала займатися улюбленою справою.

Буває й таке, коли татусі наполягають на тому, щоб саме у спосіб, який подобається їм, донька виявляла свої почуття: брала за руку, певним чином пригорталася, сідала на коліна, обнімала за шию, цілувала тощо. Якщо донечка відмовляється, батько ображається, замість того, щоб спробувати зрозуміти причини, та пошукати варіанти спілкування, які б задовольнили обох. 

Варто пам’ятати, що коли батько примушує донечку зробити щось всупереч її бажанню, наполягає на тому, що хоче, будь-що домагається слухняності — тим самим дає негативний урок. Який? Такий, що привчає до думки, що цілком нормальним є відмовитися від своїх власних бажань, не виявляти їх. Переступити через свої почуття, через саму себе заради виконання бажання іншої людини. Погодьтеся, що це є небезпечним уроком. Такі «уроки» поступово стають хитким підґрунтям для вибудовування стосунків, ведуть до їх ускладнення, їх нерівноправності. Такий досвід може поширитися і на стосунки щодо інших людей — старших, сильніших, активніших, авторитетніших тощо. А в майбутньому може призвести до проблем уже дорослої дівчини у стосунках з чоловіками. Зокрема, це може виявитися у різноманітних формах залежної поведінки у власній доньчиній сім’ї, де чоловік диктуватиме свою волю, а вона, вже у звичний, засвоєний з дитинства спосіб, уникатиме конфлікту. По суті, вона стає спочатку покірним виконавцем, а пізніше — і безправною заручницею. 
Повага до особистості доньки, прислухання до її бажань, їх зміни, спокійна розмова про те, що приємно і неприємно їй (запах тютюну, різкий аромат одеколону, присутність інших людей, хобі, проведення вільного часу) — завдання батька. Необхідно спокійно прийняти це до уваги як важливу інформацію і намагатися враховувати це надалі, аби стосунки міцніли, а не утворювалися холодні вітри непорозуміння та відчуження.

Завдання матері у вихованні дочки дещо інші. Не розмовами, а власним прикладом мати демонструє дочці манеру поводження, стиль жіночності. Охайність, м’якість і наполегливість, радість хатньої роботи і турботи про членів сім’ї, уміння усіх об’єднати і кожного розрадити, створити домашній затишок — ці уміння й звички дочка засвоює з прикладу матері. Ніякі нотації й умовляння не допоможуть, якщо мамині слова розходяться з її справами. За рідкими виключеннями дочка не копіює материного стилю поведінки, тому мамі треба дбати не лише про донечку як про дитину, а й стежити за своїми якостями й звичками, дбаючи про донечку як майбутню жінку.

Знання та розуміння власної дитини, усвідомлення її чеснот і слабкостей, а також своїх власних слабких та сильних якостей нададуть можливість батькам встановлювати і розвивати довірливі й товариські взаємини з дочкою, збагачувати їх на наступних вікових етапах дорослішання доньки та власного особистісного роз­витку.



Олена 
Вовчик-Блакитна,
провідний науковий співробітник Інституту психології 
ім. Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук