Світові традиції гостинності

Гостинність - це чисто людське якість, яка не притаманна іншим живим істотам. У тваринному царстві йде постійна війна, де сильні перемагають слабких, одні біологічні види полюють на інших. Довгий час людство також жило за «законами джунглів».

Геродот, наприклад, повідомляв, що таври, які в V ст. до н.е. населяли сучасний Крим, «приносять у жертву Діві мореплавців, що терплять лихо, і всіх еллінів, яких захоплять у відкритому морі, таким чином - спочатку вони вдаряють приречених палицею по голові, потім тіло жертви скидають зі скелі в море голову ж прибивають до стовпа». Аналогічні жорстокі звичаї ставлення до чужинців побутували і у багатьох інших народів.

Антична гостинність

Проте є чимало прикладів толерантного, доброзичливого ставлення до чужинців.

Показовою в цьому відношенні антична Греція, де було явище ритуального договору про взаємну гостинність між представниками різних держав - проксенії. Він зобов'язував надавати мандрівникам притулок і заступництво. Відповідальність за виконання правил проксенії покладалася на спеціальну урядову особа - проксена, яким міг бути тільки хтось із місцевих жителів. Про велике значення звичаю проксенії і дотриманні пов'язаних з ним взаємних зобов'язань свідчить той факт, що божественним покровителем гостинності у греків вважався верховний бог Зевс, серед багатьох імен якого відомо прізвисько Зевс Гостинний.

Розвиваючи мореплавання і торгівлю, засновуючи нові колонії далеко від Еллади, стародавні греки значною мірою прежівалі про створення зручностей для іноземних гостей - туристів, мандрівників, купців, паломників. З часом цей вид діяльності стає прибутковою справою.

Проявляючи турботу про поповнення державної скарбниці, що жив у V-IV ст. до н.е. історик і політичний діяч Ксенофонт писав: «Коли накопичиться капітал, то добре і корисно побудувати для судновласників у пристаней міські готелі, а для купців - відповідні місця для купівлі та продажу, для тих же, хто вирушає в місто, такі ж готелі. А якби влаштувати приміщення і намети і для дрібних торговців - в Піреї і в самому місті, то це дало б місту і прикраса, і великі прибутки ... ».

Давньогрецька гостинність яскраво виражалося під час Олімпійських ігор, які раз на чотири роки збирали атлетів і глядачів з різних країв античного світу.

З олімпіадами пов'язана традиція екехірії - священного світу, який забороняв грецьким державам вести війну в період проведення ігор. По суті, всі прибули в Олімпію, вважалися гостями Зевса, їм гарантувалася безпеку і створювалися умови елементарного комфорту.

Відомо, що початок Олімпійськими іграми традиція мирного, гармонійного спілкування і шанобливого ставлення людей один до одного, служила хорошим зразком для наступних поколінь, що й зумовило відродження міжнародного спортивного свята вже в умовах сучасної цивілізації.

Християнська гостинність

Християнська релігія спочатку проголосила себе захисницею всіх бідних, гнаних і пригноблених.

Затвердження нової релігії в Європі, особливо після хрестових походів, супроводжувалося появою великої кількості подорожуючих людей - паломників, пілігримів, які долали великі відстані щоб побувати в «святих місцях» з метою молитви, зцілення, спокутування гріхів. Масові пересування прочан з часом вилелісь в такий вид гостинності як паломницький або монастирський.

Згідно зі статутом св.Бенедікта (написаний близько 534 р ..), Який заклав основи чернечого життя Заходу, «Кожен, хто приходить в монастир слід приймати так, як це сам Христос», особливо, якщо мандрівник бідний. У відповідності з цими установками в чернечому середовищі був розроблений спеціальний церемоніал, який супроводжував роздачу милостині.

Ось як це відбувалося, наприклад, у французькому абатстві Бек, відомому в XII в. своїми традиціями гостинності та милосердя. Спочатку жебраки збиралися в монастирських галереях, утворюючи довгу шеренгу. Навпроти них в іншу шеренгу ставали жителі монастиря. Отець-настоятель кінцем свого посоха вказував на двох-трьох жебраків, які припадали на кожного ченця, для себе він залишав шість-сім старців. Під час цього співали псалми і чинили молитви. Далі кожен монах займався дорученими йому жебраками: мив і витирав їм руки і ноги, годував.

За участю християнської церкви в Західній і Східній Європі створювалися спеціальні притулки для хворих, калік, жебраків, паломників. Середньовічних ченців можна справедливо вважати піонерами соціальної служби захисту найбідніших верств населення. Саме вони займалися першими богадільні, госпіталями, аптеками, нічліжками, готелями для мандрівників.

В Україні благодійні установи для утримання всіх нужденних відомі як госпіталі (лат. Hospital, польськ. Szpital). Вони існували довгі століття на основі християнського альтруїзму і філантропії. Під час подорожі по Україні В 1654 і 1656 роках Павло Алепський констатував, що становище найбіднішої частини населення тут краще ніж в сусідніх народів. За його словами: «У козацькому краю в кожному місті та кожному селі побудовані будинки для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню - не так як в молдавській або волоських краю, де вони натовпом ходять по церквах і не дають людям молитися ».

Точна статистика благодійних установ не відома, але за даними, отриманими О.Лазаревського з ревізьких книг 1740-1747 рр., Тільки в семи з десяти полків Лівобережної України було 587 госпіталів, а більше половини (306) знаходилося на території Чернігівського і Ніжинського полку.

Комерційна гостинність

Поряд з благодійною (релігійної) формою гостинності, здавна існувала і світська (комерційна) гостинність, де надання певних послуг перетворювалося на товар, за який треба було платити гроші. З раннього середньовіччя по всій Європі, в селах і великих містах, поступово сформувалася розгалужена інфраструктура обслуговування мандрівників у вигляді заїжджих дворів, трактирів, шинків, таверн, готелів, пабів, ресторанів і т. П.

У середньовіччі, як і в часи античності, світська гостинність нерідко приймала обриси міжнародно-правового інституту захисту чужинців-торговців. Найбільш показова в цьому відношенні німецька Ганза - відкритий торговий союз, який з XII по XVI в .. грав визначальну роль на загальноєвропейському торговому ринку. На етапі вищого розквіту Ганза об'єднувала близько 200 європейських міст від Русі у Фландрію, від Ісландії до Венеції, гарантуючи сприятливі умови для економічних, політичних і чисто людських контактів представникам різних націй і релігій. І тому не дарма Ганзу нерідко називають прообразом Європейського Економічного Союзу.

Поруч з традиційними різновидами гостинності в XIX ст. формувалася розгалужена індустрія міжнародного туристичного сервісу зі своєю інфраструктурою, стандартами, нормами етикету. Справжній бум туристичний гостинного комплексу в Європі почався після закінчення наполеонівських війн, коли на Віденському конгресі була проголошено час миру і спокою на континенті.

Законодавцем туристичної моди і сервісу довгий час вважався Альпійський регіон і середньоморська Рів'єра з прилеглими територіями Італії, Франції, Швейцарії, Німеччині. Наступні ХХ і XXI століття ознаменувалися небаченим підйомом масового туризму, який охоплює зараз всі куточки Землі, сприяючи тому, щоб культурні досягнення окремих народів стали загальнолюдським надбанням.
Гостинність народів світу

Своєрідний етикет гостинності порівняно недавно існував у кочових тваринників і горців. Відомо, що в арабських народів, кожен чужинець, який стосувався намети, вважався гостем протягом трьох діб. Після цього терміну він позбавлявся права гостя і, якщо не знаходив нового господаря, міг бути пограбованим і убитим.

Добре відома гостинність народів Кавказу. Вона обумовлена ​​тривалим збереженням військово-феодальних суспільних відносин і географічної ізольованістю, яка сприяла консервації архаїчних рис побуту.

Дотримання законів гостинності вважалося однією з найважливіших чеснот людини. «Саме право цілком незнайомої людини зупинитися в якості гостя в будь-якому будинку і безумовний обов'язок господаря надавати йому щедрий прийом і надавати все необхідне - ось що насамперед характеризувало звичай гостинності у адигів та інших кавказьких горців», - пише дослідник культури адигів В. Гарданов.

У ситуації, коли звичаї гостинності стикалися з обов'язками кровної помсти, перевага віддавалася першому. Відомі окремі випадки, коли винуватець вбивства рятувався в будинку свого кровники, оскільки останній не міг порушити священний закон гостинності.

На Північному Кавказі кожен горець виділяв спеціальне приміщення для гостей, так звану кунацьку. Кабардинці тримали в кунацькій піднос з м'ясом, пастою і сиром. Це називалося - «їжа того, хто прийде».

Примітно, що в цьому важкодоступному гірському регіоні ритуал гостинності до прийшли залежав і від відстані, яку гостю довелося подолати: чим довше шлях - тим більше почесті очікували мандрівника.

Серед розмаїття описаних етнологами національних традицій гостинності існує чимало таких, які сьогодні можуть здатися дивними і навіть курйозними.

Скажімо, у дегейцев, зустрічаючи почесного гостя, доручали пережовувати їжу для нього чотирьом найстарішим членам роду, щоб гостю залишалося тільки ковтати їжу. Серед народів Півночі відомий так званий гостьовий гетерізм, коли мандрівникові пропонували провести ніч з дружиною або дочкою господаря. За звичаями чукчів, господар повинен ставитися доброзичливо до гостя, навіть якщо той його поб'є. Етнограф В.Богораз згадував, що під час подорожі уздовж берега Тихого океану, йому доводилося, ховаючись від негоди, ночувати в чукотських і ескімоським селищах: «Кілька разів бувало так, що господар будинку зовсім не маючи дров для розведення вогню, ламав свої сани і витягнув одну за одною дерев'яні підпірки будинок, ризикуючи зруйнувати його ».

На тлі цих традицій слов'янська, і, зокрема, українську гостинність виглядає менш екзотичним і регламентованої. Звідси напрошується висновок, що консерватизм у дотриманні архаїчних стереотипів поведінки і зазвичай-обрядових форм в значній мірі визначається характером соціально-економічного розвитку конкретного народу.

Українська гостинність

Ядром же української гостинності считаеться селянська народна культура, похідною від якої є гостинність горожан.В свою чергу, воно може бути диференційована на гостинність купецтва, ремісників, духовенства, представників вищих верств населення. У кожній з цих соціальних груп вдається простежити специфічні форми побутування гостинності.

Окремої уваги заслуговує своєрідна культурна аура лівобережних панських садиб Тарновських, Міклашевських, Галаганів, Скоропадський та інших козацько-офіцерських династій, де народні традиції гармонійно поєднувалися з європейської вишуканістю та інтелектуальним дозвіллям. Гостинність цих меценатів допомагала створити чимало шедеврів української та світової культури.

Цивілізація наших предків довгі час розвивалася в руслі землеробства, що визначало всю систему їх світосприйняття. Землеробська сутність менталітету селян знайшла відображення в надзвичайно розвиненому культі хліба.

Саме в побуті селян сформувалися основні принципи і звичаї українського хлебосольства: пригощати гостя найкращою їжею - «Чим хата багата», «Спочатку нагодуй, а потім питай», традиція частого припрошування, спроби посадити гостя на краще місце тощо. Важливу знакову функцію в ритуалі прийому гостя грали головні елементи сакрального простору традиційного селянського житла: червоний кут, стіл, поріг, балку, лави.

Важливо відзначити, що високий статус гостя в українському та східнослов'янської традиції базується на християнській етиці, яка вчить бачити в кожному незнайомцеві, який відвідав вдома, «посланця Бога або самого Бога». Цей мотив присутній в різних жанрах фольклору. Наведемо тут для прикладу лише декілька приказок: «Прийшли, Боже, гостя - щоб хороший», «Якби Бог дав гостя, то б і ми нагодувати коло гостей», «Бог гостя, то й хазяїну добре», «Принеси, Боже, здалеку сім'ю, то і в будні зробимо неділю ».

Джерело ethnography.org.ua