Тетяна Майданович – українська письменниця, член НСПУ
Окрилена, осяйна, радісна й щаслива увірвалася Тетяна Майданович у моє життя, у мій світ українського слова.
Її зворушили мої падіння і злети. Вона щиро пройнялася моїми проблемами і всіляко намагалася заспокоїти при поразках.
Війнула на мене свіжим подихом, високими нестримними емоціями рідного слова, наснаженого, бажаного і всюдисущого.
Влетіла у школу й ліцей своїми надзвичайними, чарівними казками.
Казками сучасними, зрозумілими для малечі. З дуже вагомим виховним наповненням і цікавим змістом.
Такими, як вона сама, сонячними та світлими казочками. Вони — ніжні й усміхнені. До дітей ласкаві й добрі. Від них віє чистотою і любов’ю.
Щоб зрозуміти стиль письма митця, треба знати його душу, симпатії та уподобання, зрештою, його пройдений життєвий досвід і пережиті емоції.
…У неї з’явилася внучка! Рідне, загадкове і до болю миле дитя, для якого їй хотілося прихилити увесь світ.
Світ таємничий, загадковий, чарівний і незвичайний. Світ добра і надій!
І всі маленькі діти стали їй ближчими, ріднішими, а їхні уподобання – зрозумілішими.
Її творчість знову збагатилася, розгорнулася написанням творів для дітей і, зокрема, казок.
З’явилася збірка «Охоронниця слова. Казки і казкові історії», головною метою якої є навчати й виховувати дітей зрозумілими їм словами, образами, ситуаціями.
І це їй вдалося! Дітям полюбилися ці надзвичайно світлі казочки!
Вони вчать їх берегти природу, шанувати народні звичаї, рости працьовитими і справедливими.
І головне – бути відповідальними за свої слова і вчинки, «бо слова – це діти невидимого Всесвітнього Сонця.
Це сонячне насіння, з якого ростуть вогняні квіти думок. У них є жива невидима енергія – сила життя, якою вони щедро діляться.
Слова повинні справджуватись, це закон життя на Землі», – промовляє героїня казки «Охоронниця слова».
Своїми казками авторка допомагає дітям вивчати історію держави. У казці «Сонко» перший Максимків сон переніс його у Січ Запорозьку.
Максимко став козаком. У козацькому одязі, при зброї бойовій війська Запорозького «поспішає на Запорозьку Січ, везе із Києва листи запорожцям.
Та от із байрака, мов із-під землі, вискочив турецький загін. Почав Максим битися з нападниками.
Та зламалася сталева шабля у руках. «Погнали хлопця люті воїни-яничари битим шляхом до чужинського міста»…
Згодом діти прочитають «Роксолану» Загребельного і дізнаються більше про ці події.
Казки Тетяни Майданович допомагають отримати цілісні знання про історію нашої держави.
Пов’язуючи їх з народними думами й піснями, дітям легше уявити події епохи, бо Максимко їм дуже близький, він вчиться в сучасній школі…
Виходячи зі сну, він тримає в руках фломастери, яких у ті часи не було, і червона фарба, яка розлилася навкруг – це атрибути сучасного шкільного життя. Детально й цікаво письменниця описала квітку сон-трави.
Порівняння її фіолетового й синього кольорів із кольором плаща казкового героя набагато краще запам’ятається дітям.
І висновок Сонька: «Не забудь про головне: куди б не потрапив, уважно придивляйся, що там є, і «Все погане – це неправда» теж торкнеться їхніх сердець.
Головне у творчості письменника – знати, для кого він пише і для чого. Особливо, коли це твори для дітей.
Не загравати з малечею, а зацікавлювати, розвивати й виховувати. Письменники пишуть для читачів, щоб розширювати їхні знання, поглиблювати уявлення про навколишній світ і виховувати.
Адже найвище призначення літератури для дітей – виховувати.
Інколи не сходяться погляди письменників із поглядами вчителів-практиків, які бачать дитячі очі щодня і щогодини.
Бачать і відчувають їхні уподобання, сприйняття, реагування, наслідки від прочитаного і можуть чітко визначити вагомість твору.
Життя змінюється, змінюються пріоритети, змінюється й література та погляди на неї.
Добре, що авторка підключила до рецензування книжки вчителів.
Розробки уроків, які вони проводили у школах, їхні висновки про вплив казок на учнів дадуть змогу самій письменниці оцінити свою творчість з різних поглядів: літературознавців, письменників, учителів і навіть самих дітей. Бо отримувала відгуки й від них.
Щемно до сліз розчулює казочка «Легковажне Лошатко». Коли я сама читала її, то стискалося серце за оте Латаття, яке Лошатко забуло повернути у воду.
– Я так журилася за нього, – так сказала б моя колишня небайдужа й милосердна учениця Настя Гаврилюк, – але добре, що Лошатко все-таки повернуло його у воду і, зрештою, на наступний рік Латаття ожило.
– Свої помилки завжди треба виправляти, – подумки веду розмову з дітьми.
Казочки Тетяни Майданович «Старша сестра», «По дорозі до моря», «Картопляне поле» розширюють і поглиблюють знання дітей про природу, її багатства й особливості.
«Річечки впадають у море», «море солоне», «струмочки народжуються з розталого снігу», «картопляні кущики», «ненажерливі колорадські жуки», зозулька та іволга, маленький сірий жайворонок і фазенята – всі ці милі персонажі своїми діями розширюють знання дітей про безмежний світ природи, розвивають у них спостережливість, виховують дітей добрими, чуйними і працьовитими.
Таємниці навколишнього світу, які так майстерно розкриває Тетяна Василівна у цих казочках, стають маленьким читачам ближчими і зрозумілішими.
«Охоронниця слова» Тетяни Майданович виховує дітей бути чесними, відповідальними.
А також торкається найпотаємніших струн любові до батьків, вболівання за них. Вітя навіть відмовився від поїздки на море, аби врятувати маму від хвороби.
Він піклується про неї; «Ти більше відпочивай, а я сам і в магазин ходитиму. І тьоті допомагатиму. Тільки говори мені, що зробити».
Ця казка спонукає учнів дотримуватися даного слова, бути відповідальними у дружбі, дбати про збереження природи, її охорону, поважати батьків і піклуватися про них.
Авторка вміло поєднує насичене барвисте слово з високими емоціями своєї щедрої на добро душі.
І сама є тією охоронницею слова, дбаючи про те, щоб воно не змаліло своєю правдою, щоб зберігало свою вагомість, чесність, барвистість, насиченість та велику силу кликати до звитяг і перемог!
Зоя ПАЦАЛО
