Доля емігранта та його родини
«Незнання минулого неодмінно приводить до нерозуміння сучасності»
(М. Блок)
У добу випробувань людині властиво шукати історичних паралелей, звертатися за досвідом у минуле, до видатних історичних особистостей, іноді забутих. Про одну таку людину, ім'я якої нерозривно пов'язане із нашою історією, про Дмитра Васильовича Скринченка наш нарис. Життєва драма Дмитра Скринченка збіглася із драматичними подіями у житті країни, якій він прагнув віддати свій неабиякий талант, творчу наснагу та енергію. Свій земний шлях скінчив він на чужині, у Сербії, місті Нові-Сад, 75 років тому, 30 березня 1947 року. Через те ім'я його тривалий час було під забороною, а праці тримали у спеціальних сховищах, куди не мав доступу пересічний український читач. Його життя та доля, багатогранна наукова і громадська діяльність знайшли своє відображення на сторінках історичних видань Сербії, Росії, України та Білорусі, зокрема часопису «Київська старовина».
ЩОДЕННИК ЕМІГРАНТА
Надто тривалим був шлях цієї книги до читача. Вона збиралася майже із клаптів, а перші рядки її начеркувалися на шляху до еміграції, поспіхом, на сторінках з нотатника («обривках»), під кулями братовбивчої громадянської війни. Невипадкова й назва її – «Обрывки из моего дневника».
Йшла ця книга з далекої Австралії, з Сіднея, де мешкають численні його нащадки.
Нарешті, вона видана видавництвом «Індрик» та посіла належне місце у книжкових фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (Голосіївський просп., 3).
Життя автора цієї книги – Дмитра Васильовича Скринченка – увібрало у собі декілька історичних епох: воно розпочиналося за імператора Олександра ІІ, а завершилося на чужині, у Югославії, яка після Другої світової війни стала на шлях побудови соціалізму.
Щоденник для емігранта – наче ковток свіжого повітря: саме йому довіряє він свої потаємні думки й почуття. Та ще це літопис епохи і мемуари очевидця, його щоденники особливо вагомі для історії. «Писать дневник особенно следовало бы нам, эмигрантам, – стверджував Дмитро Васильович, – но удастся ли мне это сделать, не знаю...»
На щастя, йому це вдалося. У творчому спадку Дмитра Скринченка, який складає понад 500 праць з філософії і богослов'я, педагогіки та історії, саме щоденник став визначною літературно-історичною пам'яткою епохи ХХ століття.
Отже, поглянемо у минуле...
НА ЗЛАМІ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ
Родинне коріння предків Дмитра Скринченка – з Воронезької землі, звідки й походив його великий земляк Іван Бунін. Як і у багатьох російських інтелігентів, зокрема Михайла Булгакова, Миколи Бердяєва і Володимира Вернадського, його предки належали до «колокольных дворян», тобто до верстви духовенства. Ще змалку у селі Дмитро поставив собі за мету «...добиться всеми силами получить высшее образование...»
Неабиякий талант і надзвичайна цілеспрямованість допомогли йому з успіхом пройти курс навчання у Воронезькому духовному училищі і семінарії, а потім – 1901 року блискуче закінчити Казанську духовну академію. Підсумком багаторічної праці і духовних шукань 27-річного випускника академії став твір «Ценность жизни по современно-философскому и христианскому учению», присвячений питанням православної етики, за який Дмитро Скринченко був визнаний гідним звання кандидата богослов'я з наданням йому права викладати у духовних семінаріях.
Мабуть, саме історична доба початку ХХ століття змусила його вийти далеко за межі своєї педагогічної діяльності та поринути у вир суспільно–політичної боротьби. У Мінську він виявив себе яскравим публіцистом, а згодом і видатним редактором газет «Минские епархиальные ведомости» та «Минское слово». Публіцистичну діяльність успішно продовжує він у Житомирі, а згодом – у Києві, куди запрошений був викладати історію у 2–й класичній гімназії.
То були часи незабутні, коли, як згадував киянин Михайло Булгаков, «…в садах самого прекрасного города нашей родины жило беспечальное юное поколение... Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история».
Революційна буря 17-го року, а згодом і громадянська війна кривавим колесом прокотилися по теренах країни. Жорстоких переслідувань зазнали й представники Православної церкви; не минули вони й Дмитра Скринченка.
З прибуттям до Києва Лева Троцького влітку 1919-го розпочався кривавий кошмар «червоного» терору: винищувалися заможні прошарки населення та інтелектуальна еліта міста, зокрема професура Київського університету.
«Красный террор, – волав Лев Троцький, – это орудие, применяемое против обреченного на гибель класса, который не хочет погибать». Згодом і сам ідеолог «червоного» терору відчув на собі усі наслідки своєї доктрини: він загинув від удару льодорубом сталінського агента Рамона Меркадера, який здобув за цей злочин зірку Героя Радянського Союзу.
Саме «червоний» терор спонукав Дмитра Скринченка піти за кордон…
«БЛАЖЕННІ ВИГНАНІ ЗА ПРАВЕДНІСТЬ…»
Ці рядки із Євангелії згадувалися йому на еміграції, в Югославії, куди прибув на початку 1920 року. В міністерстві освіти Дмитру Васильовичу запропонували викладати російську мову в жіночий гімназії міста Нові-Сад.
Про обставини свого вимушеного від'їзду він згадує у щоденнику (нездужали 10-річний син Анатолій та дружина, Олександра Іванівна; категорично відмовлялася їхати теща). Але він ще мав надію на повернення…
З перших днів свого вигнання Дмитро Скринченко робить нотатки олівцем на клаптиках паперу, з яких складеться згодом щоденник, який допомагав йому вгамувати душевний біль й тугу за родиною, йому властива чудотворна спроможність очищати душу, мов водохрещення. «Жить без семьи, без детей, не видеть их роста, воспитания – какая это страшная казнь…» – запис у липні 1920 року. Подумки він завжди поруч із родиною: «Сегодня Воздвижение Креста Господня; дни теплые, прелестные, а как там?» Моральні страждання підносять його почуття до небувалої висоти, до благородних поетичних образів: «Сегодня вечером с криком пролетели над городом дикие гуси… может быть, они пролетали над Киевом?» Гіркі роздуми над власною життєвою драмою і трагічною долею Батьківщини наче переслідують його: «Буря, страшная буря сгубила мою Родину, разбила миллионы семей…» З тривогою дізнається про страшний голод 1921 року: «... печатаются потрясающие известия о голоде в России; сердце сжимается от боли за семью и Родину». Про неласкавий прийом, що чекав на нього, Дмитро Васильович писав: «Монахи скупы, жмутся дать лишний кусок хлеба…» Як дармоїдів сприймає емігрантів робітничий люд: «проклятый Рус, я на тебя работаю». У відчаї Дмитро Скринченко запише до щоденника у липні 1921 року: «Милая Родина, как хотел бы отдать тебе свои последние силы, как тяжело, мучительно есть кусок хлеба на чужбине…»
Восени 1922–го він навідується в дипломатичні установи Белграда, здобуває там візу для родини на виїзд до Югославії. Проте усе марно: «получил ужасное письмо из Киева: семье не позволено выехать… Господи, сжалься над нами…»
Відтепер лишалося листування, у якому жив сімейними справами. Обхідними шляхами надсилав родині листи та гроші, що заощадив із мізерної емігрантської платні. З початком масових репресій в СРСР, листування припинилося.
Щоб вгамувати біль розлуки, Дмитро Васильович цілковито поринає у працю: поступово залучається до суспільного та релігійного життя емігрантської громади. Він бере активну участь у житті Руської Православної церкви за кордоном, а з 1927 по 1941 р. постійно обирається головою місцевої Руської Матиці, культурно-просвітницької організації емігрантської громади. Нова доба у житті надала новий поштовх його енергії, відволікла думки від моральних страждань. «…созданное мной крупное культурное дело у всех на виду…» – із гордістю записав він до щоденника.
40-річчя своєї педагогічної діяльності Дмитро Скринченко зустрів у серпні 1941 року, коли в Югославії вже вирувала війна. Роздерту навпіл країну топтали чоботи іноземних загарбників – італійців, німців та їх союзників. За дозволом окупаційної влади у місті відкрили гімназію, директором якої Дмитро Васильович був до 1944 року.
Але до кордонів Югославії підійшли війська 3-го Українського фронту…
Тим часом у Відні Дмитра Васильовича чекала вся його велика родина, яка ще восени 1943-го покинула Київ. Але – не дочекалися. Не дочекалися і у Мюнхені, куди добиралися навесні 1945-го. Відповіді на це немає у щоденнику; останній запис датований груднем 1943-го.
Але щоденник опинився-таки у родині!
Від квітня 1945 року, вже 70-річний дідусь, працював у книгозбірні місцевої філії Товариства з культурного співробітництва із СРСР. Тривала хвороба серця вже давала ознаки. Він помер від інфаркту – 30 березня 1947 року. Останній свій прихисток знайшов у «руській парцелі» (на руській ділянці) Успенського кладовища міста Нові-Сад.
Восени 2002 року на місці поховання відновлений був православний хрест.
ТАМ, ЗА ОКЕАНОМ – АРГЕНТИНА…
Через рік після смерті батька родина його вирушила за океан. На старенькому пароплаві шляхом з Марселю мандрівники дісталися Латинської Америки, увійшли до мальовничої затоки Ла-Плата, неподалік від міста-красеня Буенос-Айреса.
Лише через декілька років дізналася Олександра Іванівна про смерть свого чоловіка; не було й дня, щоб не згадувала його та сина Анатолія, який лишився у Києві зі своєю родиною.
Наприкінці 70–х років бабуся Олександра тихенько відійшла на той світ. І після смерті не возз'єдналася вона із чоловіком. На різних континентах вони поховані; їх поділяє океан…
Та несповідні шляхи Господні. Горбачовська перебудова відчинила нарешті «залізну завісу», що відділяла нашу країну від Заходу. А літньої ночі 1990-го зателефонували до Києва з далекого Буенос-Айреса, і старечий голос із страшенним акцентом звернувся до автора цього нарису.
Відновилися контакти з заокеанськими родичами. І свідчення тому – цей емігрантський щоденник, зі сторінок якого звертається до нас дивовижна людина зі своїми почуттями й думками, а разом із ним – драматична епоха ХХ століття!
Володимир СКРИНЧЕНКО
