Василь Сухомлинський про людяність

Василь Сухомлинський був переконаний, що основою духовності людини є розвинена моральність, а підгрунтям інтелектуального й загального розвитку – розвинені почуття, емоційність дитини. Тому так багато уваги приділяв формуванню у вихованців моральності й емоційності, щирості, підкреслюючи важливість поєднання цих рис особистості. Педагог наполягав, що людяне в людині виникає завдяки вихованню почуттів, формуванню культури. «Навчати людяності – найскладніша і неймовірно важка справа, – писав В. О. Сухомлинський. – Це означає затвердити вже в маленькій дитині потребу в другові, дорожче від якого немає в світі. Однією з найбільших радощів дитини має бути просто спілкування з людиною: я прийшов до тебе тому, що не можу без тебе жити». Інтерес до іншої людини, повага до індивідуальних відмінностей, прихильне спілкування допоможуть дитині осягнути сутність відносин у суспільстві, краще зрозуміти себе.

У процесі багаторічної виховної роботи у Павлиській школі, що її очолював Василь Олександрович, він сформулював етичні правила, що застерігають від помилкових учинків, осмислюючи які діти піднімаються на певний моральний щабель. Досягши цього рівня моральності, дитина стає неспроможною на вияви аморальної поведінки, яку частіше всього проявляють у ставленні до слабших. Сухомлинський назвав ці правила Десять Не можна:

  • не можна байдикувати, коли всі навколо працюють;
  • не можна сміятися зі старості та літніх людей;
  • не можна вступати в суперечку з шанованими і дорослими людьми, особливо з літніми;
  • не можна висловлювати невдоволення тим, що в тебе немає тієї чи іншої речі;
  • не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не дає сама собі;
  • не можна робити те, що осуджують старші, – ні на очах у них, ні десь осторонь;
  • не можна залишати старшу літню людину на самоті; в житті людини настає той час, коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування, в неї вже не може бути;
  • не можна збиратися в дорогу, не запитавши дозволу й поради старших;
  • не можна сідати обідати, не запросивши старшого;
  • не можна сидіти, коли стоїть доросла, літня людина, особливо жінка;
  • не можна очікувати, поки з тобою привітається старший, ти маєш перший привітати його, зустрічаючись, а прощаючись – побажати доброго здоров’я.

Василь Сухомлинський так пояснював цей виховний підхід: «Ми вчимо дітей і радимо їм: розділіть свої радощі з бабусею і дідусем, на свята будьте з ними. Багаторічний досвід переконує, що вміння дитини уживатися зі старістю народжує і розвиває благородні якості душі. Доброта дитини, яка поважає старість з її мудрістю і слабкостями, стає величезною силою душі. Це надзвичайно важливо: щоб доброта була сильною, вольовою, непохитною, наполегливою».

Немає і не може бути однакових людей, але прагнути досягнути порозуміння, толерантності у відносинах, певної гармонії у стосунках – потрібно. Дитина не може жити й розвиватися, не може соціалізуватися (увійти у світ дорослих), безпроблемно зайняти своє місце у великому світі громадянського життя, якщо вона не вміє любити, – вважав Василь Сухомлинський. Є важлива істина людського буття: людина стає справжньою людиною тільки тоді, коли вона любить. І це відкриття мають зробити маленькі громадяни у дитячому віці. Любов є основою віри й довіри, вона стверджує благородство, великодушність і щирість. Саме любов і довіра між людьми уможливлює однакову повагу і до сильніших, і до слабших. Саме любов і довіра робить слабших – сильнішими, сильних – непохитними.

«Мистецтво виховання полягає в тому, – стверджував Василь Олександрович Сухомлинський, – щоб кожен вихованець відчував себе Старшим щодо одного й Молодшим щодо іншого товариша, щоб кожен був і Сильним і Слабким, захищав одного і знаходив захист і заступництво в іншого. Ця гармонія людських взаємин у колективі – наш ідеал». Водночас педагог зазначав про необхідність утвердження «дорослості думки, зрілості духу» особистості, що підростає.

Ці настанови В. О. Сухомлинського звучать особливо актуально в наш час, коли важливо об’єднувати зусилля для досягнення миру й злагоди в нашій державі, для віднайдення спільних засновків існування в міжнародному співтоваристві. 

Прочитайте мініатюри Василя Сухомлинського. Подумайте, чому так важливо для людини, аби її розуміли, любили. Як ви гадаєте, хто в оповіданнях – сильний, а хто – слабкий? Від чого це залежить?

Мініатюри Василя Сухомлинського

Маленька Горбунка та Мерехтлива Зірочка

У великому міському будинкові жило багато хлопчиків та дівчаток. Серед них була й дівчинка-підліток Маленька Горбунка. Була вона насправді маленька й насправді горбата. Як й інші хлопчики та дівчатка, вона виходила у двір погратися. Виходили погратися й три дівчинки-красуні: Синьоока Красуня, Блакитноока Красуня й Чорноока Красуня. Кожна з них була переконана, що вона гарніша за всіх у світі і всі мають захоплюватися її красою.

Маленька Горбунка, не відриваючи очей, дивилася на красунь. Як їй хотілося віддати якійсь із них свою любов! Вона підходила то до одної, то до другої, пробувала гратися з ними, але жодна з них не звертала уваги на Маленьку Горбунку. Наче її взагалі на світі не було.

І от Маленька Горбунка полюбила далеку Мерехтливу 3ірочку. Маленька Горбунка побачила її на вечірньому небосхилі й прошепотіла їй гарячі слова своєї любові:

— Я хочу бути твоєю, Мерехтлива Зірочко! Я люблю тебе й хочу, щоб мене любили.

Зірочка була незбагненно далеко, вона мигтіла ледве помітною іскоркою, але сила любові Маленької Горбунки була така велика, що, уявіть собі, Мерехтлива Зірочка відповіла:

— Добре, Маленька Горбунко, ти тепер будеш моєю. 

В очах дівчинки зайнялося велике щастя. Вона глянула у вічі Синьоокої Красуні, Блакитноокої Красуні й Чорноокої Красуні, глянула й жахнулася від почуття жалю до них. Маленька Горбунка прошепотіла:

— Які вони нещасні, ці дівчатка.

Радість у дитячих очах

Теплого сонячного дня все навколо раділо весні. Цвіли сади, щебетали пташки. У блакитному небі летів журавлиний ключ. Десь весело дзюрчав весняний струмок.

А під високою тополею стояв маленький хлопчик і плакав. Він не бачив, як квітнуть сади. Він не чув, як співають пташки. Небо здавалось йому не блакитним, а чорним. Журавлиний ключ здавався хлопчикові низкою сльозинок.

Ішли люди повз маленького хлопчика, не помічаючи, що він плаче.

Лише один дідусь побачив хлопчика, який плакав, підійшов до нього, поклав руку на голову. Дідусь щось довго говорив хлопчикові, про щось його розпитував. Хлопчик крізь сльози щось розповідав дідусеві.

Так вони розмовляли з годину. Розмова їхня закінчилася тим, що хлопчик усміхнувся. Він побачив, як навколо квітнуть сади. Він почув, як весело щебечуть пташки. У блакитному небі перед ним затремтів журавлиний ключ, і хлопчик подумав: «А зараз весна!»

Як то чудово — коли хто осушить сльози на очах іншої людини й пробудить у неї усмішку.




Додати новий коментар