Принцеса зі скляної гори

Колись дуже давно жив на світі один дід і було в нього три сини — два старші розумні, а найменшого люди називали дурнем. Якось дід занедужав: старий уже був, немічний. Відчуваючи, що скоро, мабуть, помирати йому, дід скликав усіх трьох синів та й каже їм:
— Коли я помру і мене поховають, ви перші три ночі повинні по черзі приходити сторожити мою могилу. Хочу для вас, сини мої, напослідок добре діло зробити.
Сини пообіцяли батькові виконати його останню волю. Після цієї розмови старий прохворів ще кілька днів і помер. Поховали його сини, як належить, справили поминки. І ось настала перша ніч після похорон.
— Хто піде сьогодні батькову могилу сторожити? — запитує дурень своїх старших братів.
— Ти дурень, тобі і йти, — відповів найстарший брат,— а я краще спати ляжу.
Бачить дурень, що найстарший справді не збирається йти батькову могилу сторожити, тож пішов сам на кладовище, сів біля могили й чекає, що далі буде.
Чекав він, чекав, і раптом десь опівночі батько встав із могили й запитує:
— Чого це ти, найменший, сьогодні прийшов мою могилу сторожити? Я ж наказав, що першої ночі повинен прийти найстарший син, другої ночі — середній і лише третьої ночі випадає твоя черга сторожити.
— Я казав найстаршому братові,— відповідає дурень,—
щоб він ішов твою могилу сторожити, але брат не схотів, ото я й прийшов.
— Добре, синку, що ти не забув своєї обіцянки й прийшов до мене. За це візьми оцей срібний свисток. Це не простий свисток, синку. Як тільки свиснеш ти у нього, у ту ж мить з'явиться срібний кінь із срібним вбранням. А свиснеш із другого кінця —кінь і вбрання зникнуть. А зараз іди, синку, додому,— сказав батько і щез, наче його й не було.
Повертаючись додому, свиснув дурень у срібний свисток. І справді — тої ж миті з'явився перед ним срібний кінь із срібним вбранням. А подув у другий кінець свистка — все зникло.
Прийшов найменший брат додому й ліг спати, а вранці про'батьків подарунок братам і словом не обмовився; брати його теж ні про що не розпитували.
Знову настав вечір.
— Твоя черга йти батькову могилу сторожити, — нагадав дурень середньому братові. Проте й той став умовляти дурня піти за нього.
Нічого не вдієш, довелося йти. Прийшов дурень і вдруге сторожити батькову могилу.
Чекав він, чекав, і знову десь опівночі батько встав з могили й запитує:
— Ти чого це вдруге прийшов мою могилу сторожити? А де ж середній брат?
— Я казав йому, тату,— відповідає дурень, — щоб він ішов твою могилу сторожити, та де там — мене послав.
— Що ж, синку, спасибі, що не забуваєш мене, і за це прийми від мене за свою вірність оцей золотий свисток. Як свиснеш у нього, зараз же з'явиться золотий кінь із золотим вбранням. А подмеш у свисток з другого кінця, вони зникнуть. А зараз іди, синку, додому, доволі ти мою могилу сторожив,— сказав батько й щез.
Дорогою додому свиснув дурень у золотий свисток, і справді в ту ж мить з'явився золотий кінь із золотим вбранням. А подув у свисток з другого кінця —золотий кінь зник.
Удосвіта повернувся найменший син додому і ліг спати. Як і першого разу, братам про батьків подарунок він нічого не сказав.
А як смеркло, зібрався найменший син знову на кладовище:   була  його  черга  йти  батькову могилу сторожити.
Правда, спершу хотів було котрогось із старших братів замість себе послати, але вони й слухати не хотіли: мовляв, твоя черга, ти і йди! Прийшов утретє найменший син на батькову могилу, сів і чекає. Опівночі встав батько з могили й каже:
— Видно, старші мої сини забули свою обіцянку, що знову ти прийшов на мою могилу!
— Мені брати сказали,— відповідає дурень, — що сьогодні моя черга сторожити твою могилу, то я й прийшов.
— Гаразд, синку, спасибі тобі, що ти один не забуваєш,
А на знак моєї любові до тебе візьми оцей алмазний свисток. Як свиснеш у нього, з'явиться одразу алмазний кінь і принесе тобі алмазне вбрання. А подмеш у свисток з другого кінця, все зникне. Більше, синку, не треба приходити мою могилу сторожити, живи вдома і знай — щастя не обійде тебе своєю ласкою.
Попрощався найменший син з батьком і пішов додому. А своїм братам про батьків подарунок знову нічого не сказав.
Минав час. Якось прокотилася чутка: король тієї країни, де вони жили, одвіз свою єдину доньку на скляну гору й сказав:
— Я віддам принцесу за того заміж, хто зможе верхи на коні вискочити на скляну гору й зняти з її руки перстень. На додачу сміливець одержить ще й усе моє королівство у посаг за донькою.
З'їхалося до королівського палацу сила-силенна принців та королів, і всі пробують на скляну гору вискочити, але коні в усіх наниз зісковзують.
Якось і старші брати вирішили спробувати й собі на скляну гору вискочити. Може, кому й поталанить? А дурень і собі просить братів, щоб і йому дали коня — хай і
він випробує своє щастя. А що як йому пощастить на скляну гору вискочити і перстень у принцеси з пальця зняти? Посміялися розумні брати з дурня:
— Коли вже ми, розумні, не знаємо, чи на ту скляну гору піднімемося, то тобі, дурневі, й поготів туди не вилізти.
Так і не дали брати дурневі коня, а самі стали своїх коней готувати в дорогу. Дурень не перечив, залишився вдома й порався по господарству.
А надвечір, коли старші брати вирушили в дорогу, найменший свиснув у свій срібний свисток, і в ту ж мить з'явився перед- ним срібний кінь із срібним вбранням. Не
гаючись, дурень переодягся, скочив на коня й помчав прямісінько до скляної гори. Дивляться люди на незвичайного вершника й тільки очима кліпають, бо такого дива ще ніхто не бачив. Та найменший брат на людей і уваги не звертає, скаче прямо на скляну гору. Але не подолав він і половини гори, як притупилися в коня підкови і кінь із вершником зісковзнув униз. Бачить дурень — не вибратись йому на скляну гору, повернув коня й помчав назад. Дорогою додому наздогнав своїх братів, огрів їх батогом по спинах і помчав далі. Вдома дурень скинув срібне вбрання, подув у другий кінець свистка,— кінь разом з вбранням зникли,— сам на піч і чекає, коли брати повернуться.
А як брати під'їхали, зліз дурень з печі й запитує:
— То що ви там робили біля скляної гори? Може, й вискочити не змогли на неї? І хто це такий у срібному вбранні, минаючи, уперіщив вас батогом?
— Хіба ти все це бачив? — запитують брати.
— А я видерся на найвищу ялину й усе бачив,— відповідає дурень.
Нічого не відповіли на те брати, нагодували коней, а тоді взяли пилку й спиляли високу ялину під корінь.
На другий день, ледве розвиднілося, старші брати знову осідлали коней і поїхали знову шукати щастя. Як тільки вони виїхали з двору, найменший зліз із печі, вийшов з хати і свиснув у золотий свисток. Тої ж миті з'явився перед ним золотий кінь із золотим вбранням. Переодягся дурень у все золоте, скочив на золотого коня й помчав до скляної гори.
Люди ще здалека зачаровано дивилися на незвичайного вершника.
— Якщо вже й цей,— гомоніли між собою,— не вискочить на скляну гору, то нікому тієї принцеси не бачити.
А дурень, як мчав, так не зупиняючись і поскакав далі. Більше як половину гори подолав, і знову притупилися підкови в коня, і він зісковзнув униз. Зрозумів дурень, що й на цей раз не вибратися йому на гору, повернув коня й поскакав геть. А коли дорогою додому обганяв братів, добряче огрів обох батогом по спинах і помчав далі. Вдома переодягся, склав золоте вбрання коневі на спину і свиснув у другий кінець свистка — золотий кінь разом із золотим вбранням зникли.
Повернулися старші брати додому, а найменший сміється:
— Щось не таланить вам, браття: знову перепало вам по спинах, уже від вершника в золотому вбранні. Мені з покрівлі все видно було!
Розгнівалися брати й підпалили хату. Оком не змигнули, як хата геть-чисто згоріла.
Переночували брати в стіжку сіна, а вранці, коли почало світати, востаннє поїхали спробувати щастя — може, хоч за третім разом поталанить їм вискочити на скляну гору. Як тільки розумні брати виїхали за ворота, дурень взяв свій алмазний свисток, став посеред двору й свиснув. І в ту ж мить перед ним з'явився алмазний кінь з алмазним вбранням. Переодягся дурень, скочив на коня й помчав до скляної гори, тільки курява знялася. Він був ще далеко від гори, а в його напрямку ніхто й дивитись не міг: так сліпив очі блиск алмазного вбрання та коня. Примчав дурень до скляної гори і поскакав далі на гору — тільки дрібні скалки навсібіч бризками розлітаються. Гострі були алмазні підкови, і ось уже дурень на вершині скляної гори. Зняв з руки принцеси перстень, і вона призначила день, коли справлять своє весілля. Повернув дурень коня, взяв принцесу на руки й відвіз у палац до самого короля. А тоді помчав додому. Минаючи братів, оперіщив їх по спині алмазним батогом і полетів далі, наче той вихор.
Повернулися брати додому, а дурень зустрічає їх біля воріт і знову насміхається:
— Бачив я з повітки, як алмазний вершник полоскотав вас обох алмазним батіжком.
Брати од злості й повітку спалили.
А в королівському палаці готувалися до весілля. На третій день найменший брат прокинувся удосвіта, вмився, взяв алмазний свисток і свиснув посеред двору. Миттю постав перед ним алмазний кінь. Переодягся дурень в алмазне вбрання, скочив у сідло й помчав у королівський палац до принцеси.

Тільки-но дізналися розумні брати, що їхній дурень на принцесі одружився, одразу ж побігли прохати в нього пробачення за всі кривди й образи, які вони йому заподіяли. Пробачив їм найменший брат і подарував одному братові срібний, а другому золотий свисток, собі ж залишив алмазний. Поїхали старші брати в світ своє щастя шукати, а найменший залишився королівством правити. І довго-довго жив він з принцесою в щасті та злагоді.