Наталку Поклад представляти читачам нема потреби. Відома українська поетеса, публіцист, фольклорист, етнограф, автор понад півтора десятка книг, у тому числі для дітей.
Член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій імені Є. Маланюка та М. Коцюбинського, «Благовіст», імені Наталі Забіли, Олександра Олеся та Воляників-Швабінських (США).
Коли перечитуєш поезiю Наталки Поклад, завжди відкриваєш нові грані її таланту.
В її творчостi дивним чином переплiтаються ліричні i патрiотичнi мотиви. Валерiй Герасимчук вважає, що вона «більше трибун, нiж лiрик».
Утім, запитаємо у самої Наталки Поклад.
— Наталко, то які мотиви переважають у вашій творчості: ліричні чи патріотичні?
— Справді, так було, як пише В. Герасимчук, і книжка мого вибраного «Голос криці» це засвідчує.
Однак що старшою стаєш, то фокус обстеження й бачення часу і світу ближчає, сказати б — конкретизується.
Заперечувати те, що діється навколо, і тим більше воювати з ним — на це треба чимало сили. А розчарувань, якщо чесно, — вже ой вистачає.
Та й не слухають нині трибунів: загалові (не кажу — народові), коли поглянути, стали більше подобатись шоу і блазні, причому якомога голосніші й розпіареніші. Такий якийсь непевний час...
Тому я поволеньки зійшла із своєї вежі-дзвіниці і зайнялась тим, що сію квіти, поливаю дерева та вчу онуків любити цей недосконалий і такий любий світ.
Може, вони будуть сильнішими й мудрішими за нас і наведуть Божий лад. Проте іноді таки не витримую — і знову б’ю у свого втомленого дзвона: почують — не почують — то вже не моя справа, але мушу застерегти, вдарити тривогу…
Свого часу дехто претензійно закидав мені цю акцентованість-трибунність як великий гандж: мовляв, пиши, жінко, лірику…
Тож, аби трохи зрівноважити для публіки ці два свої начала, я видала книжку жіночої лірики «Ритуальний танець волі».
Вона дуже швидко розійшлась, друге її видання ось недавно має назву «Поезії», — і мене навіть назвали хранителькою української лірики…
— Хто з митців вплинув на вашу творчість?
— Насамперед Іван Макарович Гончар — скульптор, художник, етнолог, збирач української народної культури, громадський діяч.
Доля так розпорядилась, що мій новий київський дім виявився якраз неподалік садиби цього дивовижного чоловіка.
В кінці літа 1972-го я переїхала до столиці, а перед цим, у січні, влада почала боротьбу-розправу з Іваном Макаровичем як із націоналістом (бо, бачте, мав домашній музей української традиційної культури і вів просвітницьку роботу серед відвідувачів)…
Про той період мого життя та про самого Івана Макаровича я видала книжку «У всесвіті Івана Гончара».
А ще значний вплив на мій світогляд мала творчість Василя Симоненка (його заборонені вірші присилала мені в педучилище подруга) та відкрита згодом, уже в Києві поезія Євгена Плужника і Євгена Маланюка.
— У ваших віршах також тонко відчувається любов до природи. Звідти її черпаєте?
— Це вже, напевно, такий склад душі: не вмирають у мені сільські гени. Дуже люблю, особливо весною, коли пробуджується все живе, — садити-сіяти щось у землю.
Те почуття радості й сили, зв’язку людини із землею таки непередаване, його дуже сильно й поетично виповів у своїй новелі «Запах кропу» Євген Гуцало
Природа для мене — часточка мене, а я відчуваю себе невід’ємною часточкою її, тому й пишу про це.
— То весна ваша улюблена пора року?
— Осінь! Молоденька осінь. Межова пора підсумків, спогадів, подяки — і надії. Ще все — твоє: буяння недавнього літа, сила сонця й землі, та вже вітри про зиму лебедять…
Хіба ж є в світі той, кого не зворушує багрянець дерев, розслаблена після врожаю, мов жінка після пологів, нива, — і небеса, у яких ведуть свої вічні траєкторії перелітні птахи?!
— Якось у розмові ви сказали, що любите писати вірші під стукіт коліс електричок. Чи так це?
— Загалом я рухлива особа (була раніше). Більшість моїх творів написана в дорозі, навіть проза чи публіцистика.
А біля столу потім уже йде лише «доробка». Поки була живе мама, я 35 років майже щомісяця їздила до неї на Вінниччину — чи автобусом, чи перебіжками-електричками.
О-о, то ціла епопея — ті нічні електрички, ті вузькоколійки…
Мама не раз бідкалась: «Скільки ж ти за весь час на дорогу витратила?! Люди за ці гроші машини купляють чи квартири». — «Якби невістчила в сусідньому селі — ходила б до вас пішки», — сміялась я.
Крім усього — любила й люблю мандрувати, хоч із різних причин це випадає робити все рідше.
Тож мені дуже знайомий той блаженний стан думання під монотонне погойдування та перестук коліс.
Зараз я живу неподалік від залізничної колії, і пісні електричок та поїздів мимоволі навівають багато спогадів, прикликують-
— Гадаю, у ваших перших віршах переважали сільські мотиви?
— Звісно, про село та його людей — бо я таки з села; про маму й наші подільські традиції і звичаї, які понині люблю; про осмислення своєї життєвої дороги й жіночої долі.
Я рано рушила з дому — зразу після 8-го класу подалась у педучилище в сусідню область, а невдовзі — й до столиці, бо вийшла заміж за киянина.
То були страшні 70-ті роки — переслідування та арешти інакомислячих, боротьба з усім українським, повний контроль КДБ над суспільством…
Однак зорі в небі світили, життя не спинялося, і в ньому були свої радощі та відкриття, любов і народження дітей.
— Серед книжок поезії у вас є й фольклорні видання, зокрема «Маньківське весілля». Про що йдеться?
— Йдеться про традиційний весільний обряд на Поділлі, в селі над Південним Бугом, що зветься Маньківка.
Коли черкащани бачать цю книжку на книжкових ярмарках, радісно вигукують: «Наша!» Бо в них є райцентр Маньківка.
Заперечую і розчаровую: «Ні, це — Вінниччина, це моя Маньківка…»
Ще студенткою Балтського педучилища я стала записувати деякі народні пісні, що їх співала моя мама.
І якось сама собою прийшла думка про весільний обряд — він у нас особливий, зберігся майже до кінця 80-х, і я його дуже любила.
Бо саме в цій дзвінкій багатоденній драмі яскраво видно характер народу, його різнобічні таланти і щедру непоневолену душу…
За моїх приїздів мама згадувала то ту, то іншу частину обряду, а часом і в листах присилала пісню, яка запульсувала в її пам’яті.
Те згадування-записування тривало не один рік, бо час і недоля притрусили в маминій пам’яті багато чого.
Але, на диво, вона запам’ятала те, що давно забули навіть старші за неї: «Бо коли ж ми, дитино, то все співали? Вивітрилось…»
Як з’явився у мене диктофон, мама вже слабіючим голосом потроху наспівала раніше записані на папір пісні.
Копії чотирьох дисків я віддала в Інститут етнології ім. М. Рильського, а паперовий текст вибудувала у реальній послідовності самого обряду і видала книжкою. Дуже горджусь нею.
— Ви також пишете вірші для маленьких читачів. Про що вони?
— Про світ навколо — знаний і незнаний, про природу і людей, їхні закони і красу, звичаї та заповіти…
А загалом — про радість жити й відкривати все навколо, любити його — і ставати від того сильнішим та мудрішим.
— Письменниця Наталка Поклад у вільний час які читає книжки?
— Хочеться не пропустити чогось вартісного з творчості молодих авторів, та, якщо чесно, нерідко маєш від того лише сприкреність.
Тому повертаюся до класики — вона вже не зрадить… Полюбила мемуаристику.
Особливо цікавить мене нині література, яка осмислює пережите моїм поколінням: застій 80-х, злам минулої системи і прихід нової.
Все було нібито на наших очах, за нашої безпосередньої активної участі — але не про все закулісся, не раз потворне й страшне, не про всі його фатальні таємниці ми знали.
Тож і висновків не зробили. Може, тому тепер і такі збої.
— Є у вас найулюбленіший вірш?
— Знаєте, це якась загадка: те, що любить сам автор — як своє найкраще, не завжди виявляється найкращим для читача.
Бо в кожного — свій смак, своя філософія. Люблю ті свої твори, де вдалося точно й стримано виповісти найсокровенніше. Скажімо, як ось в останньому вірші зі збірки «Голос криці».
— Ваше творче кредо?
— Допомогти людині відкрити і зберегти в собі Людину. «Хай благословиться все, що — від любові…»
— Ми з вами мешкаємо в одному із найбільших за територією районів Києва — Солом’янському (майже сусідки). Який куточок Солом’янки вам подобається, може, і твориться саме там?
— Люблю вулицю Ушинського, при нагоді гуляємо з онуком на валу понад залізничною колією. Дуже подобається парк на Мартиросяна — пробігаю його й думаю: «От би посидіти, поміркувати…»
Але там завжди людно, а я волію тишу й самоту.
Хоч восени під сутінки таки вибираюсь туди — поблукати між березами.
А найулюбленішим був п’ятачок за Кадетським гаєм — однак тепер той рай, на жаль, донищують.
Наталка Капустянська
