З любов’ю до рідного краю

Серед них імена останнього отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, відомих представників української старшини, громадських діячів Григорія та Василя Поетик, живописця Григорія Стеценка, лауреата Шевченківської премії Миколи Бута, майстра художньої кераміки Павла Іванченка, відомого музикознавця, чоловіка Лесі Українки Климента Квітки, кобзаря Євгена Адамцевича, археолога, художника, мистецтвознавця і першовідкривача Роменської культури Миколи Макаренка, скульптора, драматурга, народного артиста України Івана Кавалерідзе, вченого світового рівня Абрама Йоффе, мовознавця Олександра Потебні, відомих вітчизняних медиків Олександра Скоромця, Василя Чаговця, правознавця Миколи Максименка, письменника Григорія Нудьги, Івана Сердюкова, історика Володимира Пархоменка,  військових політичних діячів Якова Тягнибіди, Івана Федька, артистів Ганни Затиркевич-Карпинської, Василя Яременка, Ірини Воликівської, Степана Шкурата та багатьох ін.

Знаменитий Іллінський ярмарок не тільки давав значний економічний прибуток, а й впливав на розвиток духовності, культури. Всесвітньо відомий О. Вересай навчався кобзарському мистецтву саме на Іллінському ярмарку в Ромнах. А приїзд Т. Шевченка у 1854 році вплинув на створення першого монументу на честь Кобзаря скульптора І. Кавалерідзе. З одним із золотників Роменщини звела мене доля у  2000 році, коли я приїхала з Києва за завданням Роменського земляцтва, щоб близько познайомитися з місцевими художниками. Так  я вперше побувала у селі Погреби в гостинній хаті місцевого художника Івана Кириловича Цюпки. Те, що я побачила, запало в душу на довгі роки. Я не тільки отримала цікавих друзів, а й невичерпне джерело для творчої діяльності.  Поступово дослідницька праця завершилася друкованим виданням «Художньо-мистецька спадщина Сумщини», значна частина якого присвячена моєму рідному місту Ромни. І таким чином про місцевих художників Н. Полуян-Внукову, М. Троценка, І. Роженка, О. Северина, С. Півторака, М. Самохіна, В. Зосенка, О. Федька дізналися в столиці України. Так через пересувні художні виставки ми намагалися поєднати Київ із самими віддаленими районами Сумщини.

Відбулося й три персональні виставки І. Цюпки в провідних виставкових залах столиці. Іван Кирилович насамперед любив рідний край. Самобутній художник  наполегливо шукав свою палітру і слугував мистецтву все своє життя. Самодіяльний художник мав природне бачення краси та прагнення закарбувати її художніми образами. У сільській родині Цюпків співали усі, після важкої хліборобської праці збиралися на вечорницях майже всім селом. Тому музична тональність, численні жанрові сценки притаманні вже ранньому Цюпці-художнику. Буяє фольклорна Україна на численних декоративних картинах, де можна побачити унікальний народний одяг, побут, відчути життя села. Якщо заходить сонце, то косарі повертаються до своїх дворів, де пораються жінки, готуючи вечерю. Досить поглянути на такі сюжетні композиції, як «Скину кужель на полицю», «Вийшли в поле косарі», «Копав, копав криниченьку» — і ви попадаєте в світ відвертості, чистоти та замріяності. А скільки тепла та любовної лірики в картині з побаченням «Дівка в сінях стояла»! Дві програмні характерні теми проходять через творчий шлях Івана Цюпки — декоративна та суто реалістична. І якщо перша цілком обумовлена оточенням, серед якого жив художник, то друга народилася внаслідок відвідування Третьяковської галереї під час лікування І. Цюпки у військовому шпиталі.

Дійсно, шедеври епохи передвижників увійшли в душу Івана Цюпки, а вже потім ці враження втілилися в мальовничі сільські пейзажі: «Трави квітнуть»,  «Флокси біля хати», «Бузок біля тину», «Стара груша»  та ін. «Село мене не визнавало, бо замість того, щоб поратися в городі, я щодня виходив на етюди і малював», — з біллю в душі згадував Іван Кирилович. Слава Богу, що поруч була вірна дружина, синьоока Лідія Степанівна з чарівною усмішкою, яка розуміла свого чоловіка, а її гостинність відчували всі, хто приїздив до Цюпків. А коли ми потужною делегацією приїхали вручати квиток членства І. Цюпки у Національну спілку народних майстрів України, я відчула, який ми гостинний, добрий та відкритий народ, без заздрощів та хитрощів. На подвір’ї під яблунями гуляло все село, на святковий стіл несли все: вареники, городину, медок та горілочку. Саме тоді мені запропонував написати статтю про цю подію головний редактор місцевої газети «Роменські вісті» Д. Правдюк. Творча спадщина І. Цюпки різноманітна — від декоративних композицій на народну тематику до ліричних краєвидів. Чимало творів присвячено Великий Вітчизняній війні, характерні малюнки закарбовані у численних фронтових блокнотах. Іван Кирилович з перших днів військової навали захищав свою Батьківщину. Щедра й епістолярна спадщина митця, а фотоархів зберігає унікальні творчі та життєві моменти.  Іван Кирилович переписувався з І. Гончаром, Т. Яблонською, чимало листів до музеїв та галерей. За ними можна вивчати життя цілої епохи українського народу.

Я теж зберігаю його листи, святкові вітання, в яких відчувається така туга визнання. За життям І. Цюпка картин не продавав, бо мав надію, що в Ромнах буде відкрита мала Третьяковка, і він все передасть для людей. За нашої першої зустрічі Іван Кирилович назвав себе «фарбомазом» на все життя. Пройшло десять років, а розмова не забулася і зігріває моє серце дивною красою людяності та любові до мистецтва. Маю свою мету — видати монографію про Івана Цюпку, мабуть, відчула голос Кобзаря, який  навчав любити рідний край, не цуратися роду свого й зберігати в народній пам’яті важливі життєві події. Згадаємо Івана Цюпку з нагоди його 90-річчя та вклонимося пам’яті художника, який насамперед понад усе любив Україну.

 

)Валентина Єфремова, фото Юрія Кухарчука




Читайте також: 

Додати новий коментар