Музична історія Ігоря Маркевича
«…Чрез грезу Шумана и зыбкий стон Шопена…»
К. Бальмонт
Він народився 110 років тому в Києві, а колискою для нього стала саме консерваторія. І це – глибоко символічно. Півсторіччя по тому будівля готелю «Континенталь», де з'явився на світ Ігор Борисович Маркевич, увійшла до складу Київської консерваторії. За примхою долі він опинився згодом у Франції, де сподобився світової слави як французький композитор і диригент. Після себе maestro залишив чималий творчий спадок та мемуари (див. Маrkievitch Igor Être et avoir été. Paris, 1980), які присвятив пам'яті своїх предків – прадіда Миколи Маркевича, автора «Історії Малоросії», та його сина Андрія Миколайовича Маркевича, видатного віолончеліста, сенатора Російської імперії та засновника Петербурзького Музичного товариства. Ще й досі згадують його у багатьох куточках нашої планети, де плідно працюють його численні учні (у Національній опері України – Володимир Маркович Кожухар)…
КИЯНИН У ПАРИЖІ
Навколо його життя завжди вирувало чимало таємниць і чуток: про екстравагантний шлюб із княгинею-італійкою з роду Каетане та розкішний замок у Швейцарії. Між тим, життя цього загадкового maestro минало серед концертних партитур, нотних папок та звуків музики. Саме вона була господинею його душі...
Та надамо слово фахівцям.
«...Він належить до того типу сучасного диригента, для якого твір та його виконавці, … більш важливі, ніж він самий», – ось так писав Генріх Нейгауз, видатний радянський піаніст і педагог у рецензії на концерт в СРСР Ігоря Борисовича Маркевича.
Народився він у Києві 14 липня (за старим стилем) 1912 року, а згодом родині Маркевичів прийшлося полишити Батьківщину внаслідок тяжкої хвороби батька, Бориса Миколайовича, щоб перебратися до Швейцарії, а потім – до Франції.
Ще змалку виявилася його унікальна музична обдарованість. Шлях до слави йшов через Париж, Ecole Normale de Musique, метра Корто, який звернув увагу на «Весілля», перший твір юного генія. В музичному закладі Корто Ігор Маркевич здобував освіту безкоштовно. З класу фортепіано monsier Корто працював з Ігорем особисто, а гармонію, контрапункт та музичний аналіз викладала Надя Буланже, якій завдячний був Маркевич до останнього дня її життя.
Знаменитий Дягілев, угледівши в успіхах Ігоря Маркевича «…промінь майбутнього сонця», запросив його виступати в останньому «Російському сезоні» 1929-го, який відбувся у Covent Garden та відзначений був палкої оцінки лондонської «Таймс». Там Ігор дебютував як піаніст, композитор та виконавець свого фортепіанного концерту.
Здавалося, творча фантазія юного генія фонтанує, виплескучи у світ міріади шедеврів: фортепіанний концерт (1929), кантата на слова Жана Кокто (1930), балети «Ребус» (1931), «Політ Ікара» (1933) (для Сергія Лифаря), ораторія «Втрачений рай», симфонічні поеми, камерні твори. «Втрачений рай» фахівці вважали найкращим музичним втіленням геніальної поеми Джона Мільтона.
З часом дискографія його творів сягне рекордної позначки у 300 найменувань.
У творчості Маркевича помітно відчутний вплив Пауля Хіндемита та особливо – Ігоря Стравинського (саме той час охрестили його «Ігор другий»).
Звичайно, він сам диригував прем'єрами своїх композицій. Зустріч із диригентом такого класу, як Герман Шерхен, стала вирішальною у творчій долі Ігоря Маркевича. Німецький диригент запропонував Маркевичу власну наукову систему диригування, яку й допоміг йому засвоїти під час репетицій та концертів. Крім Шерхен, Маркевич відчув на собі благотворний вплив найвидатніших диригентів свого часу: Артуро Тосканіні, Вільгельма Фуртвенглера і Бруно Вальтера.
З 1930-му він цілковито поринув у диригування; воно стало змістом усього життя митця. Його новаторство в сфері диригентського мистецтва виявилося згодом у розробці власної системи диригентської «аплікатури», що поширює можливості відображення відтінків виконуваного твору. «Диригування оркестром є водночас мистецтво, наука та керування», – стверджував він. Але за думкою видатних фахівців, зокрема Геннадія Рождественського, у диригуванні Маркевича є дещо від священнодійства та навіть – чаклунства. Жест митця зовні скупий, навіть холодний, але ж... Ефект надзвичайний – публіка майже зачарована його чарівною диригентською паличкою.
Свої творчі принципи та проблеми сучасного диригування виклав Ігор Маркевич у бесідах із французьким музикознавцем Клодом Ростаном, виданих 2003 року в Москві окремою книжкою під заголовком «Бесіди з Ігорем Маркевичем».
«ПАРТИЗАН ПІВНІЧНОЇ ІТАЛІЇ»
З Італією чимало споріднювало Ігоря Маркевича. У Флоренцію прибув він 1940 року із творчою метою – заради праці над ораторією «Лоренцо il Magnifico» (тобто «Дивовижний»), присвяченою визначному володареві Флоренції з династії Медічі.
Дух Флоренції (genius lochi, як казали древні), напевно, приваблював до творчості молодого композитора (як і півсторіччя тому – П. І. Чайковського, який творив там свою «Пікову даму»). Присмак Ренесансу відчувався всюди, де мандрував Ігор: вулиці й площі цього музейного міста ще зберігали, мабуть, тіні минулого – Джотто й Данте, Макіавеллі та Мікеланджело. Він милувався витонченим обрисом купола Брунеллескі, тривалий час проводив у капеллі Медічі біля надгробка Лоренца il Magnifico, захоплюючись генієм Мікеланджело Буонаротті. Там було затишно, й легко думалося про вічне й тлінне, про швидкоплинний час…
У Флоренції Ігор зустрів нарешті княгиню свого серця – Топазію (вона й справді походила з роду князів Каетане).
Проте в Італії довелося затриматися: йшла Друга світова війна. Там відчув він усю «мерзоту нацизму». Раніше аполітичний Ігор Маркевич стає антифашистом та приєднується до італійського Руху опору. Він влаштовує підпільні радіопередачі, пише антифашистські статті, а головне – музику для підпільників. «…Я складав гімни для бійців Опору», – згадував він в своїх мемуарах Made in Italy. Гестапо полювало за мужнім підпільником, обіцяючи велику винагороду за його голову.
Але гідною винагородою для нього стала золота медаль «Партизан Північної Італії». Саме у повоєнні роки диригентська паличка стала Маркевичу в пригоді.
Він бажаний гість в елітарних філармонічних оркестрах світу: 1952–1955 роках – Маркевич диригує Стокгольмським філармонічним оркестром, 1955–1960-го – Монреальським, 1956–1961-го керує Паризьким оркестром Concerts Lamoureux, 1968–1973-го він художній керівник, диригент театру та Симфонічного оркестру Монте-Карло.
Протягом 1970-х Ігор Маркевич очолює хор і оркестр Національної Академії Santa Cecilia у Римі.
Не забуває й педагогічний аспект діяльності. Продовж 1949–-1956 роки викладає диригентський курс у Зальцбурзі та 1963-го – у Московській консерваторії.
Той же час він експонує у Третьяковській галереї виставку праць художника Івана Похітонова, свого прадіда з боку матері, творчістю якого захоплювалися свого часу письменник Тургенєв та художник Репін.
В особистості цього митця – неповторне поєднання слов'янських рис артистичної натури з відчутним впливом французької музичної культури. Палкий шанувальник творчості Мусоргського Ігор Маркевич мріяв про власну оркестрову редакцію «Бориса Годунова». Диригував він завжди напам'ять і цього ж вимагав від учнів. До каталогу творів, виконуваних ним з диригування, увійшло понад 300 – різних епох та композиторів.
Як творчий спадок звучать слова maestro, його заклик до колег з творчого цеху: «Справжній художник… хоче, щоб йому вірили, …в нашому мистецтві диригувати – це те ж саме, що й відновити життя великому серцю на ім'я Перселл, Равель чи Бетховен. Усе міститься у маленьких чорних знаках; вони чекають на нас!..»
IGOR MARKIEVITCH, PARIS, 1980…
…Пам'ять про свій родовід, про рідний край і сувора муза історії Кліо наполегливо кликали його у минуле, та нарешті змусили всесвітньо відомого maestro відкласти свою чарівну диригентську паличку і стати прискіпливим істориком та мемуаристом, присвятити останні – дорогоцінні! – роки життя пам'яті своїх предків.
Дух епохи відчував Маркевич у галереї історичнх портретів, в унікальності характерів – нескінченний плин часу. Він цілковито поринув у сімейні архіви, щоб осягнути творчу спадщину кожного з них, видатний внесок в національну культуру. Зокрема, прадіда Миколи Маркевича, автора «Історії Малоросії», якому присвятив Тарас Шевченко зворушливі рядки своїх поезій як посвяту на іменини: «Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєш крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає...»
На сторінках мемуарів Ігоря Маркевича – Être et avoir été. Paris, 1980 – слова шани й подяки предкам, яким зобов'язаний був талантом та духовними прагненнями, роздуми про примхи долі, що закинула нащадків автора «Історії Малоросії» з неосяжних далей Чернігівщини до берегів Сени.
Він ще мріяв про чарівні українські вечори та зоряні ночі – усе те, чим ще не встигла насититися душа дитини, що так рано полишила свою рідну Батьківщину.
Перед тим, як раптово обірвалося його життя, Ігор Борисович у лютому 1983-го року встиг ще побувати у рідному місті, тріумфально виступити у Колонному залі імені Миколи Лисенка Київської філармонії із Сьомою симфонією Бетховена і симфонічною сюїтою «Шехеразада» та прийти до Київської консерваторії, де народився він, всесвітньо відомий французький композитор і диригент Igor Маrkievitch…
