Максим Березовський: український геній, що підкорив Італію
Пам'яті Михайла Борисовича Степаненка
У середині ХVІІІ століття в Російській імперії склалися об'єктивні умови для Ренесансу української культури, а її столиця – Санкт-Петербург стала визнаним центром української музики, де українські музиканти склали гідну конкуренцію музикантам європейським, запрошеним з Італії та Німеччини. То був зоряний час Максима Березовського, першого професійного українського композитора. Як і Моцарт, він став почесним членом Болонської філармонічної академії – визнаного в Італії та Європі центру музичної культури. Проте лиха доля спіткала Максима Березовського на злеті його творчого шляху, коли йому за віком було ледь більше за тридцять років. Його творчий спадок ще й досі хвилює нас своїми неповторними образами, відтвореними чудовими звуками його музики, які виспівують вічні цінності життя. Напевно, тільки реквієм Моцарта, його скорботна Lacrimosa, спроможні передати сповна усю жалóбу за генієм музики, який полишив цей світ передчасно…
ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ АРХІВИ
Отже, таємниці супроводжували все життя Максима Березовського, розпочинаючи з року його народження, який ще й досі невідомий. Дехто з дослідників, зокрема Марина Рицарєва, стверджує, що народився наш герой – Максим Созонтович Березовський десь близько 1740 або 1741-го рр. Маючи абсолютний музичний слух, Максим співав у домашній капелі гетьмана Кирила Розумовського, який був великим шанувальником музики, меценатом і усіляко підтримував своїх земляків при дворі. Виняткова музична обдарованість юнака дуже скоро привернула до нього увагу, і його забирають у Санкт-Петербург, де він стає солістом Придворної співацької капели, директором якої був видатний український музикант Марко Полторацький.
Однак найбільш авторитетні свідчення про наших співвітчизників містяться у монографії видатного німецького вченого, академіка Петербурзької академії наук Якоба фон Штеліна «Відомості про музику та балет в Росії», який особисто знав Максима Березовського. Першим документально підтвердженим фактом із біографії Березовського є зарахування його у 1758 р. співаком до капели князя Петра Федоровича (майбутнього імператора Петра ІІІ). Князь палко любив музику і у своєму маєтку Оранієнбаум, який він отримав від тітки – імператриці Єлизавети, збудував «Оперний дім» та заснував придворний театр, куди запрошував популярних оперних співаків і композиторів з Італії та оркестрантів з Німеччини. 1762 pоку Максима Березовського перевели у придворну італійську капелу. Саме в опері італійця Франциско Арайї «Олександр в Індії» молодий Максим Березовський вперше виконав тенорову партію. Також він співав у виставі Вінченцо Манфредіні «Упізнана Семіраміда».
В обох постановках Березовський був не лише єдиним виконавцем чоловічих партій, але й єдиним вітчизняним співаком, що свідчило про наявність у нього віртуозної вокальної техніки та про володіння італійським вокальним стилем bel canto.
А потім в його житті раптово з'являється танцівниця Франціна Юбершер. Але хто ж вона, ця балерина? Прізвище її – Überscheer – нагадує прізвище придворного валторніста з оркестру великого князя Петра Федоровича (у майбутньому – Петра III). Саме з нею 19 жовтня 1763 року відбулося весілля Максима Березовського, але ж наречена була католичкою, тому й дозвіл на весілля вимагав спеціального указу, який був підписаний 11 серпня 1763 р. імператрицею Катериною ІІ на щастя молодих…
Про надзвичайний дар композиції Максима Березовського свідчить повідомлення щодо виконання його творів, зафіксоване в придворному камер-фур'єрському журналі 22 березня 1766 р. В ньому повідомляється, що в бурштиновій кімнаті Царськосельського палацу «придворними півчими був виконаний концерт, створений музикантом Березовським». Саме цей період творчості композитора у середині 1760-х років слід вважати розквітом його надзвичайного таланту, коли він обіймав посаду придворного капельмейстера, а його музичний стиль сприймався з захопленням та відповідав смакам придворних меломанів. Це й не дивно, адже його музика чарувала їх не тільки красою; в ній відчули вони поєднання загальноєвропейського та національного стилів, тобто слов'янського, пісенного, що вирізнявся від західноєвропейського, танцювального. Той час, коли європейські музиканти виборювали місце першого капельмейстера в Росії, Березовському годі й було думати про це. Він усвідомлював, що необхідно здобути визнання в Європі. І довести це можливо було лише творчістю.
За традицією, встановленою ще Петром І, у закордонні відрядження вирушали талановиті юнаки, так звані «пенсіонери», щоб стажуватися у різних галузях мистецтва – архітектури, живопису або музики. Саме завдяки цьому наприкінці XVIII століття Росія вийшла на високий європейський рівень поряд зі своїми сусідами. В Італії пенсіонери отримували стипендії (500 рублів на рік) від синьйора Пабло Маруцці, представника російської корони, який ще й допомагав їм призвичаїтися до умов життя на чужині. Композитор зобов'язаний був надсилати рукописи своїх музичних творів у Дирекцію Імператорських Театрів. Стажуванням в Італії розпочинався етап музичної освіти у Генделя, Глюка й Моцарта. (Найпершим музикантом за кордоном, за свідченням Якоба фон Штеліна, був український бандурист і співак Тимофій Білоградський).
В ІТАЛІЙСЬКОМУ ВІДРЯДЖЕННІ
В Італії М. Березовський створює оперу «Демофонт», симфонію C-Dur, скрипкову сонату, яку розшукав у Парижі та відредагував Михайло Степаненко.
Про успіх опери «Демофонт» у італійської аудиторії «під час останнього карнавалу» свідчить газета «Новини світу» у Ліворно, яка особливо підкреслювала «добрий музичний смак» нашого композитора.
До Петербурга Максим Березовський повернувся 19 жовтня 1773 року.
Та що ж він застав там?
Не в найкращий час повернувся він додому. Тривала війна с Турцією, а величезні східні райони Росії (Урал та Поволжя) охопило полум'я селянської революції під проводом Омеляна Пугачова. При дворі відчувався неспокій ще й через претензії «княжни Тараканової» на російський трон. Знадобилися відчайдушні зусилля, щоб придушити повстання Пугачова та вирішити питання з авантюристкою. Мабуть тоді і виникла легенда про закоханість композитора в «княжну Тараканову» та про видачу її графу Орлову.
Розпочнемо з того, що ця вигадка нічим не обґрунтована, оскільки «княжна Тараканова» з'явилася в Італії тоді, коли Березовського там вже не було. Тому він не міг ані закохатись в неї, ані зрадити її. Викрадення «княжни» графом Орловим відбулось у лютому 1775 року, отже фантазії деяких авторів, зокрема Неллі Топської щодо «княжни» є не лише вигадкою, але й наклепом на композитора.
«НЕ ОТВЕРЖИ МЕНЕ…»
Після повернення з Італії розпочинається останній, сумний період життя композитора. У мистецтві хорового концерту, тим часом, відбувався спад, музичний стиль Березовського вважався застарілим, а в моді панувала розважальна музика. Він зіткнувся з байдужістю урядовців: йому не було замовлено жодної опери. Максим ще сподівався отримати посаду першого придворного капельмейстера: його диплом академіка, отриманий в Італії, був переконливою підставою для цього. Проте він дізнався щодо перемовин Дирекції Імператорських Театрів з іншими італійцями на цю посаду. Творча криза збіглася з сімейними обставинами. З документів відомо, що дружина композитора балерина Франціна Березовська була звільнена зі служби 30 квітня 1774 року. Він залишався на посаді придворного капельмейстера з річною зарплатою «500 рублев», що були на той час величезними коштами, однак жив у борг. Йому обіцяли місце директора музичної академії в Катеринославі, але не збулося – не пощастило. Він опинився у зашморгу обставин, з яких не бачив ніякого виходу…
Максим Березовський помер 24 березня 1777 року. З архівних документів відомо про виділення коштів на поховання від Дирекції Імператорських Театрів. Проте не відоме місце його поховання, що спричинило чимало версій про самогубство, яку поділяли численні автори ХІХ століття (митрополит Євгеній Болховітінов, письменник Нестор Кукольнік та інші). На думку багатьох біографів композитора, зокрема Марини Рицарєвої, ця версія не витримує ніякої критики, адже не міг автор творів духовної хорової музики піти на величезний гріх самогубства. Не зберіглося й жодного документа щодо цього з архівів духовної консисторії. Смерть Березовського, на думку Марини Рицарєвої, мала стати наслідком інфекційного захворювання, адже вік артистів та музикантів, вважаючи на важкі кліматичні умови Санкт-Петербурга, не перевищував тоді 40–45 років.
За своє коротке життя композитор пройшов великий шлях від музичного барокко до класицизму, а жанровий діапазон його творів простягається від опери-seria («Демофонт») до камерно-інструментальної музики (соната для скрипки й чембало).
Але найбільшу славу Березовському принесла його хорова творчість, серед якої шедевр хорового мистецтва «Не отвержи мене під час старості…». Цей твір ще молодої за віком людини (ледь більше тридцяти років) по праву вважається вершиною його пошуків, з ним увійшов він в історію музики. Поринаючи у творчість цього геніального майстра, який віртуозно володів усім інструментарієм сучасної йому музичної композиції, відчуваєш блискучу творчу особистість. Композитор майстерно відтворює монументальне музичне полотно, що розкриває невичерпне багатство емоцій людини, яка прожила життя і перетерпіла чимало злигоднів. Це – покаянний плач душі, молитва на грані життя і смерті, що вражає усіх, хто хоча б раз почув цію геніальну музику. І поряд з тим – сміливий політ фантазії, щемлива трагедійність і мудрість широкого сприйняття світу.
Максим Березовський не забутий: його духовні музичні твори все частіше виконуються камерними ансамблями України та Росії. Пам'ять композитора вшанована й на рідній Чернігівщині, у Глухові, бронзовим пам'ятником роботи Інни Коломієць.
На жаль, чимало рукописів духовних творів Березовського і багатьох інших церковних композиторів загинуло під час так званої боротьби радянської влади з релігією і церквою, як «опіумом для народу». Вони були спалені у дворі петербурзької капели за наказом ленінградського міськкому комуністичної партії 1930 року.
