Мереживо його думок і почуттів
Є люди, які незримо вибудовують націю, вони йдуть поруч, невидимі, але такі вагомі. Бо своїми почуттями, своїм світобаченням вони плекають громадську думку, розширюють обрії знань народу, відтворюють його мрії та сподівання, відбивають історію держави та її ідеологію. Люди, які непомітно виховують гуманність, порядність і чесність, спрямовують думку людей у благородне русло, надихають на добрі діла.
Це все про нього, Володимира Васильовича Біленка, людину надзвичайної доброти, толерантності й гуманізму, біля якого завжди тепло і затишно, впевнено і захищено. Автор публікацій у періодиці, статей у збірниках публіцистики, співавтор і упорядник багатьох книг з питань культури й літератури, український видавець, який здійснив перше видання праці В. Винниченка «Заповіт борцям за визволення» та зробив низку публікацій про творчість, політичну та державотворчу діяльність письменника. Володимир Васильович працював завідувачем редакції, а потім головним редактором видавництва «Молодь», редактором дитячих журналів, директором видавництв «Радянський письменник» (нині «Український письменник») та «Дніпро», заступником головного редактора газети «Сільські вісті». Має звання «Заслужений працівник культури України», нагороджений орденом «За заслуги»,, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка та Івана Франка, премії НСЖУ «Золоте перо». Усім своїм життям він служив рідному слову й рідному народові.
Весь свій досвід, все своє вміння журналіста, майстра слова і глибокої філософської та патріотичної думки він використав у книжці «Я тілько хаточку в тім раї…», у якій змалював важкий шлях Тараса Шевченка до мрії збудувати власну хату, мрії, яка не збулася.
Дослідивши життя нашого Пророка, його сирітське поневіряння по чужих людях, «службу» козачком у панських маєтках і міських будинках, квартирування у пітерських убогих оселях, у жандармських казематах, солдатських казармах по далеких військових укріпленнях та опрацювавши фрагменти з його поетичних творів, повістей, листування, щоденникових записів і його думок уже в Пітері на схилі життя збудувати свою хату на Дніпрових кручах та облаштувати свою садибу, Володимир Біленко передає читачеві «емоційний стан і потужну енергетику великої особистості», важкий шлях до мрії, яка не збулася. Він переказує, коментує, пов’язуючи Тарасову мрію з реаліями його життя. Разом із інженером-будівельником та журналістом Павлом Філем Володимир Васильович розмірковує, як можна було б тепер реалізувати Шевченків задум: знайти ентузіастів, які довершили б Шевченкову мрію ― збудували б оселю та облаштували б садибу за його ж концепціями і планами, чим створити пам’ятник національному Генієві та Пророку, і що стало б «потужним осередком його незнищенного духу і полум’яної любові до України, до людини».
«Кожна людина мріє про власний прихисток, ― розмірковує автор у своїй книзі. ― Та й не тільки людина. Кожна пташина (окрім зозулі) і навіть звір обладнують собі житло – хто лігво, хто нору, а хто ― гніздо, де тепло й затишно, де кожен почувається у безпеці й радіє спілкуванню з іншими, такими ж, як сам». «Прислухаймося до вулика, ― закликає автор, ― яке щастя видзвонюють тамтешні мешканці в спорудженій людиною господі». Про таку ж ідилію мріяв і Шевченко. Не панські хороми й палаци, а звичайне селянське обійстя, де «хрущі над вишнями гудуть, плугатарі у поле йдуть», де бринить заливистий соловейків спів, де переливається фарбами дивовижна природа рідної України. Книга Володимира Біленка «Я тілько хаточку в тім раї…» розпочинається саме з поезії Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», яка була написана поетом весняної пори у пітерському казематі, з якого його як арештанта завезуть за «тридев’ять земель на довгих десять років», де «тільки піски та катування муштрами й казармами». Автор так аналізує цей твір Тараса Шевченка, що все єство освячується трепетом неймовірних людських почуттів захоплення і подиву від краси і влучності Кобзаревого слова, його глибинного смислу і сили впливу на людину. І коли через чверть століття Тарас перебуватиме на засланні на Кос-Аралі і навколо буде чуже море, в його душі й в думках знову буде рідне село, садиба, в якій щасливо починалося його дитинство.
Згодом уже інші емоції: у 1849 році у вірші «Ми вкупочці росли» уже без «ілюзії казковості» ― батьківська садиба « …веселеє колись село чомусь тепер здавалось темним і німим». І буде смуток та могили батька-матері. А повість «Княгиня», яку Тарас Шевченко напише у Новопетровському укріпленні й датує 1853 роком, знову ж починається романтичним словом-згадкою про рідне село і батьківську хату та себе в тому райському куточку України.
У тій жорстокій казарменій дійсності він напише до свого друга Семена Гулака-Артемовського: «Не бачу нічого, проч степу та моря; то хотілося б хоч подивитися на що-небудь хороше!» І оце хороше ― «маленька мрія» ― мати власну оселю, садибу, а в ній і сім’ю, підсвідомо, а згодом і усвідомлено та реально, виношувалася все його життя.
Як і кожна людина, ― підкреслює Володимир Біленко, ― Шевченко носив у своєму серці дитячі спомини батьківського тепла і затишку, захищеності й неповторності краси дитинства, хоча щасливих митей у його дитячому житті було не так і багато. Та ідилія дому, відлуння дитинства постає зримо і відчутно і в прозі, і в поезіях, і в його картинах: «Батьківська хата у Кирилівці», «Портрет батька», «Портрет діда» ― ідилічні картини щасливої (за сприйняттям дитини) попри бідність і всілякі нещастя селянської родини.
Далі у розділі «Ні родини, ні хатини; шляхи, піски, горе» твору «Я тілько хаточку в тім раї…» автор розповідає про життя Тараса після смерті матері, коли той по суті стає безхатьком, без належного догляду і без допомоги, про що згодом відтворить у поемі «Катерина»: «Хто з ним заговорить? Ні родини, ні хатини; шляхи, піски, горе…». Різні вчителі, блукання… Про це він скаже в поемі «Гайдамаки»: «Давно те минуло, як, мала дитина, сирота в ряднині, я колись блукав без свити, без хліба по тій Україні, де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв».
І слова Шевченка «у моїй хатині синє море грає» хатина уже сприймається не стільки для нього самого, як для всього українського народу. «У моїй хатині, як в степу безкраїм, козацтво гуляє, байрак гомонить». Бо той реальний світ, де Тарас Шевченко пише поему, «неприйнятний і чужий його світовідчуттю», яке формувалося під впливом розповідей діда Івана про історичне минуле.
Автор, досконало вивчивши творчість Тараса Шевченка, його листування, дослідження його життя та творчості науковцями, відзначає: «Конкретних описів тих помешкань, у яких жив Шевченко, професійні дослідники і творці життєписів Тараса не наводять. Та як ні в кого з українських поетів, у нього наскрізно, через усю творчість проходить мотив безбатьківства, дитячого поневіряння «без роду і племені», приниження і незахищеності сироти-безхатька. Перечитуючи уривки з творів Шевченка, які цитує у своїй книзі Володимир Біленко, зосереджуєшся на тому, що Тарас ніколи не описує приміщення, в яких він перебуває, а лишень передає захоплення від спілкування з творчими людьми, з якими йому випало співпрацювати й жити. Ми читаємо Тарасові почуття, його окрилені думки, роздуми над долею України, її історією і відомими постатями, пропоновані нам автором, ― і перед нами постає Тарас Шевченко — емоційний, натхненний, глибокодумний і вразливий, надзвичайно чуттєвий, в якого лише мимохідь дається опис помешкання, де він перебуває. І скрізь відчувається його захоплення затишком і теплом від помешкань друзів, які поділяють з ним усі думки і прагнення.
Життя у майстерні Карла Брюллова він натхненно описує: «Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать… Перед его дивными произведениями я задумывался… Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести».
У лютому-липні 1840 року Шевченко проживав разом із Штернбергом. Атмосферу їхньої духовної і психологічної близькості він описує у повісті «Художник»: «Да и какое же он доброе, кроткое создание! Настоящий художник! Ему все улыбается, как и он сам всему улыбается. Истинно необыкновенный человек!»
У листі до Г. Тарновського 1843 року він пише: «Сновигаю по оцьому чортовому болоті та згадую нашу Україну. Коли вже приїду, то не виганяйте мене, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища».
І коли у травні 1843 року Шевченко після 14-річної розлуки повертається на рідну землю, то запалюється думкою сказати своє слово про Україну, яке згодом окреслить у поемі «Сон», «Живописній Україні» та в повістях. «І тільки в цьому контексті є сенс розгледіти й «дозрівання» Тараса до мрії і практичних дій стосовно власної садиби, вибудови особистого життя». Та поки що він ― вільна птаха – спалює себе в боріннях за Україну.
1859 рік. Після 12 літ розлуки Тарас Шевченко прагне вирватися в Україну. Потаємною мрією його є «заходитися гарненько коло сего святого діла» , по суті, не заявляючи про це, та насправді поставивши собі завдання: по-справжньому облаштувати своє особисте життя ― мати хатину над Дніпром, а в ній дружину й діточок; визволити з кріпацтва своїх найближчих родичів і, звичайно ж, ― писати.
Останній розділ книги Володимира Біленка «Мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром» розкриває основну ідею його твору.
…Замість дозволених 5 місяців пробув Тарас Шевченко в Україні ледь 3 тижні, половину з яких ― під арештом, слідством, наглядом.
І прямуючи назад до Петербурга, він пише Варфоломію відносно домовленості про ділянку для будівництва: «…Зроби, як умієш і як тобі Бог поможе, бо мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали».
А оглядали вони ту місцевість поблизу Пекарів, що неподалік Канева. От і місце вже вибрано!
Володимир Біленко зумів талановито схопити та майстерно вибудувати і розкрутити ниточку прагнення Тараса збудувати свою оселю, розвинути цю ниточку і професійно та грамотно донести до читача.
Світлі, проникливі, осяяні глибоким розумом і теплом очі автора твору «Я тілько хаточку в тім раї…» зуміли, як ніхто інший, побачити у Шевченковій поезії найпотаємніші порухи душі нашого Генія і чітко відтворити лінію його мрій і намірів збудувати власне житло над Дніпром. Дивуєшся й водночас захоплюєшся аналітикою його роздумів про творчість Великого Кобзаря, мудрим професійним словом, логічною послідовністю викладу думок і висновків автора, що знову й знову проймаєшся отою надзвичайною силою розуму й проникливості та Божим благословенням і фатальністю життя заради мистецтва й високого призначення Людини, де витає «вища за наші забаганки сила».
Про нашого Генія і Пророка автор твору говорить у своєму ракурсі, у своїх відчуттях і роздумах та разом з тим правдиво відтворює реальну картину життя і помислів Великого Кобзаря.
І коли читаєш опис імовірної, задуманої Шевченком садиби, де на подвір’ї має бути «споришевий килим», до щему хвилюється серце відлунням дитинства: це ж у садибі моєї бабусі (та й кожної української сім’ї) м’яко пестить серце отой незабутній «споришевий килим» рідного обійстя, який невидимою павутинкою сплітає у одне ціле прагнення і думи українців усіх поколінь.
І дуже хочеться, щоб ота висока українська мрія Тараса збулася хоч тепер, через роки. Щоб огортали його уже «усопшу» душу благородні почуття земляків-українців. Щоб пам'ять народна не стиралась!
І щоб омріяний Шевченком рай свого обійстя милував і зігрівав, надихав і освячував кожного українця. І разом з тим хвилював душі наступних поколінь відчайдушним патріотизмом і вдячністю нашому Генію за великий і неоціненний спадок, який залишив він нащадкам.
Зоя ПАЦАЛО