Skip to main content
Тарас Петриненко

«Я свій шлях пройшов, а пісня йде далі» Тарас Петриненко

Легенді української сцени Тарасові Петриненку 10 березня виповнилося 65 років.

Майже п’ятдесят літ нащадок давнього козацького роду (мати — відома оперна співачка Діана Гнатівна Петриненко — по-дівочому Паливода, з Полтавщини, а батько, Гаринальд Кіндратович Петриненко, був музикантом і журналістом — народився на Київщині) Тарас Петриненко є яскравим представником творчої еліти в пісенному, поетичному і життєвому виразі.
Він гідно продовжив найкращі сімейні традиції Петриненків. Як і мама, син також народний артист і Шевченківський лауреат. Важко знайти того, хто не захоплювався б Тарасовими піснями (він автор музики і віршів): «Я професійний раб», «Пісня про пісню», «Україна», «Господи, помилуй нас». Вони, як і багато інших, поповнили «золотий» пісенний фонд нашої країни.

«Бунтар, заколотник, революціонер»...

— Я народився 10 березня, в Тарасові дні, тому розмови про те, як назвати дитину, не було в батьків. Намагаюся все життя відповідати своєму імені, яке в перекладі означає «бунтар, заколотник і революціонер»...

Мама і бабуся піклувалися про мене, як тільки могли, а батько був строгий, намагався все контролювати, тримати в руках і мав дуже непростий характер. Ніколи не забуду тих народних пісень, які співав із мамою і бабусею на три голоси ще з раннього дитинства. А як співали на величні свята, колядували на Різдво! А було й так, що до нас долучалися ті великі українці, яких нині вважаємо моральними авторитетами нації. Вони не раз гостювали в нас. Потроху пробував добирати акорди й акомпанувати на фортепіано. В нас зберігалася література, за яку можна було потрапити на 25 років таборів...

З часом зрозумів, що живу в неординарній родині. А це неабияк відрізняється від інших сімей, де люди ходять на роботу з 9 до 18-ї години. Ми з батьком частенько їздили з мамою на гастролі, коли вона співала з капелою бандуристів та іншими музикантами. Отже, хотів я цього чи ні, був у мистецькому процесі. Мама з татом і Господь Бог дали мені певні музичні здібності, а займатися чимось іншим я би ніколи не зміг.

Коли мені було років шість, батько посадив мене за кермо автомобіля. Швидко зауважив, що ліворуч річка, праворуч — парк, аби я туди не в’їхав. Сам на ходу вискочив, і я поїхав. Моя дорога була в моїх руках. Як скерую, так і поїду. Отож і філософія моїх пісень, мабуть, полягає в тому, що я показую дорогу, якою йду, якою рухаюся й намагаюся показати людям, що, на мій погляд, це правильна дорога.

«Сад нерозкручених пісень»

Так назвав Тарас Петриненко авторський концерт, який відбувся наприкінці минулого року на сцені Національного палацу мистецтв «Україна», де він не виступав уже років десять. Зала бурхливими оплесками зустрічала співака. Він же не приховував свого здивування: «А казали, що люди не прийдуть... Прийшли!» Звучить пісня «Зоряний острів». Пісня лине залою, окрилює, втішає, торкається найтонших струн душі. Звучить голос  української Легенди музичної сцени — Тараса Петриненка. Він має потужну харизму, ні з ким незрівнянну манеру виконання.

Тараса Петриненка давно вже називають Легендою української сцени. Співак, композитор, поет... Його твори знають далеко за межами України. Його найвідомішій пісні «Україна», яку включили вже й до шкільної програми, виповнилося 30 років. Без цієї композиції не обходиться жоден концерт народного артиста. Співак переконливо заявляє, що на сцену потрібно виходити тоді, коли маєш що сказати людям. Він один з небагатьох артистів, хто робить це щиро. Його кожна пісня, мов велике життя! Він давно втік із гамірного міста й у заміському будиночку почувається вільніше. Там народжується його поезія.

Чому саме програму назвав «Сад нерозкручених пісень», Тарас Петриненко відповідає: «У Григорія Сковороди є «Сад божественних пісень», а у мене — «Сад нерозкручених пісень». Я їх ніколи, по суті, не розкручував. Деякі мої пісні розкрутили самі себе, жили своїм життям. Наприклад, «Господи, помилуй нас», «Пісня про пісню», «Україна». А зараз тим більше не варто цим займатися, це — нереально. Інші часи, інша музика, інші покоління. Але це все — мої пісні, мої дітки. Хочу нагадати про них».

І йому це легко вдалося. Народ підхоплював пісні й розносив їх по залу.

Тарас Петриненко зізнається, що музика його обрала сама. На запитання: «Яка з пісень найулюбленіша?», відповідає, що пісні його як діти. На кожну потрачено багато сил. Розповідає, що зараз пише рідше. Все, що пише —  складає до шухляд. Бо на радіо й телебаченні, куди звертається з творами, відповідають — не формат. Поміж пісень читає зі сцени свою високу, відшліфовану й витончену поезію. Скромно так, ненав’язливо зізнається, що «поки є ще хоч хтось, кому подобається те, що я роблю — я робитиму й далі!» Співак на мить поринає в спогади й нагадує: «Ще коли я був малий, ніби й не так давно це було, поети збирали повні зали, стадіони людей. Поети читали вірші. Люди слухали. Людям потрібно хапатися за щось живе»... Тарас Петриненко читає свого вірша «Помирає поезія»:

Помирає поезія в серці планети,
У планети вже інші царі в голові.
Помирає поезія... Та не поети,
І хіба ж вони винні, що досі живі?
Віртуальне життя пластиково прекрасне,
Заплющаємо душу — і ніц не гребе.
Та коли Божа іскра поезії згасне,
Не жалійте поетів. Жалійте себе».

Звучать пісні. Пісні-хіти й маловідомі ліричні з ранньої молодості.

— Був час, коли мене не було чути, — зізнається Тарас Петриненко. — Хтось переконливо стверджував, мовляв, десь у Канаді, хтось просто говорив «та спився він»... Як бачите ні те й не інше. І, знаєте, найголовніше у житті — зберегти своє обличчя. Отак, підходиш вранці до дзеркала і, якщо тобі не соромно дивитися в очі, значить, все в порядку.

Тарас Петриненко не тільки відомий співак. Він член журі фестивалю-конкурсу «Яскраві діти України». Отож, на концерт завітали юні й талановиті лауреати фестивалю Дарина Москалюк і Роман Стукало.

З великим пієтетом і любов’ю підтримують Тараса Петриненка прихильники.

«Все буде гаразд» 

Так називалася концертна програма, з якою Тарас Петриненко разом з Тетяною Горобець у лютому гастролювали містами Західної України.

Його частенько запитують: «Чи довго ти ще збираєшся мотатися по сценах, виступати? Може, вже час поступитися місцем тому, хто дихає тобі в потилицю?», а він відповідає: «Та я, може б, і поступився, але ніхто не дихає. Проте часом і замислиться: і справді, вже на пенсії, наче можна було б відпочити, розслабитися, десь із вудочкою посидіти. «Хоча я рибу перестав ловити, шкода її стало, — зізнається співак. — Я за гороскопом Риби, може, через це. Під сузір’ям Риб народився і Тарас Шевченко (він — 9 березня, я 10), і Ліна Костенко... В гарній я компанії...»

Йому не байдуже майбутнє України. «Доводять країну до того, що хтозна чим усе це повернеться. І чи не повернеться той, кого ми прогнали. Я знаю, що не повернеться. Ми навчилися проганяти негідних президентів. Нам би ще навчитися обирати гідних. Наша програма називається «Все буде гаразд». Так-от, я переконаний: усе в наших руках, і все у нас буде добре. Просто не треба від цього відсторонятися. Ми багато чого навчилися, люди добрі, за ці роки. Життя наше все ще якесь похмуре. Але уроки ми вчимо, заліки складаємо. Часом на ті самі граблі наступаємо. Інколи це має вигляд гопака на граблях. Та все одно — рух іде...»

Тарас Петриненко виконує пісні різних періодів своєї творчості: ранні ліричні, пізніші, високого громадянського звучання і навіть саркастичні. Він звертається до молодих співвітчизників, щоб ті не тікали з України, бо хто ж її, Україну, буде захищати: «Все навкруг, немов тюрма, Все поглинула пітьма. Не тікай, а свою країну захищай», — співає Тарас Петриненко, а ще він зворушливо освідчується Тетяні Горобець, з якою багато років співає в дуеті:

Ми з тобою ще й досі, мов діти,
В цьому світі безумства і болю.
Та якщо нас примусять старіти,
Я старітиму поруч з тобою.

З Україною в серці Пісня Тараса Петриненка «Україна» святкує 30-річчя. Але ж до того вона ще багато років пролежала записана на чернетках. Співак і композитор зізнається: «Я боявся її записувати, бо знав, що ніхто не візьме. На радіо тоді годі було й потикатися — могли пришити націоналізм. Бо ж тоді любити можна було лише Росію. Зрештою, я звернувся в Будинок звукозапису до друзів з Українського радіо і ми практично таємно зробили запис. Але пісню дуже довго боялися ставити в ефір. Моя приятелька, редакторка Українського радіо Вероніка Маковій все ж наважилася: «Може, нас завтра всіх посадять, але я все ж поставлю». Ніхто нікому не потрібен ні тоді, ні зараз. Просто пісня почала жити своїм життям. Згодом вона стала позивним українського радіо, зараз звучить на Михайлівському Золотоверхому, її грають кожні 15 хвилин. Пісню виконують відомі хори, молоді виконавці беруть на конкурси. Група «Скай» записала свою рок-версію. І це тішить. Я свій шлях пройшов, а пісня йде далі. Якось мені сказали: «Якби ти таку пісню написав в Америці про Америку, міг би вже до кінця віку не працювати, бути забезпеченим на все життя». Але в нашій країні мають гроші ті, хто їх здебільшого краде».

...Звучить, мов гімн, пісня «Україна». Україна житиме доти, допоки ми за неї стоїмо. Допоки є такі, як Тарас Петриненко. Допоки звучить пісня.