Розмова з Русланою Якобінчук солісткою Національної філармонії України

Її проникливе й глибоке меццо-сопрано відразу захоплює слухачів. Бо вона належить до тих співачок, творчість яких по-справжньому хвилює. У свій час доля звела її з видатною співачкою, народною артисткою України Ларисою Остапенко — дружиною відомого композитора Олександра Білаша. Лариса Іванівна скаже: «Хотіла б, аби мої сподівання на ваше місце в мистецтві з часом виправдались! Ви — моє продовження у філармонії». Так і сталося — сьогодні Руслана Якобінчук провідна солістка Національної філармонії України. Запрошую її до розмови.

— Пані Руслано, коли вирішили для себе, що будете артисткою?

— З раннього дитинства я дуже любила співати і завжди уявляла себе співачкою. Якось ми з мамою поїхали відпочивати на Чорне море і там випадково зустріли одну нашу знайому, яка попросила мене щось виконати. Я почала співати голосом лисиці, зайчика з улюблених мультфільмів. І та знайома сказала тоді, що мені треба обов’язково поступати в музичне училище, бо, мовляв, є для цього хороші дані. І вже десь у сьомому класі батьки купили мені фортепіано, запросили викладача, і я за півроку пройшла з ним всю музичну грамоту, яку вивчають у школі 5—7 років. Ну а після цього, вже без проблем, поступила до Рівненського музичного училища на диригентсько-хоровий відділ. 

Утім, через два роки я зрозуміла, що диригентом ніколи не буду, бо не моє покликання. Мені хотілося співати. І тому разом зі своїм педагогом Галиною Куцовою поїхали до Львівського музичного училища. І там мене взяли вже на вокальний факультет, причому відразу на третій курс. Звісно, я була щасливою... Моїм викладачем був Анатолій Гром, який у свій час співав на сцені Кишинівського оперного театру. Звичайно ж, він учив мене насамперед оперному репертуару, ми працювали також над старовинними романсами, українськими народними піснями, і навіть молдавський твір виконувала.

— Тепер зрозуміло, чому у Вашому репертуарі є пісня «Молдаваночка», яку оцінили глядачі.

— Справді, пісня на вірші Дмитра Павличка, музику Олександра Білаша  чудова.

— До речі, багато пісень Олександра Білаша є і у Вашому репертуарі. Як Ви познайомилися з творчістю класика?

— Я виростала на піснях Олександра Білаша. А моїм педагогом у консерваторії стала Лариса Остапенко — дружина композитора. Спочатку мені хотілося співати оперні арії, скажімо, як Кармен. Але Лариса Іванівна переконала, що починати треба зі старовинних арій, романсів і пісенного репертуару. У мене був, як на мій погляд, про це також казала і Лариса Іванівна, досить вдалий виступ на третьому курсі навчання. Я тоді виконувала арію Вані з опери «Іван Сусанін» Михайла Глінки і пісню Олександра Білаша на вірші Дмитра Павличка «Пролітають літа». Після виступу до мене підходили мої друзі і казали, що коли я співала цю пісню, то дехто навіть не міг втримати сліз.

— А Олександр Іванович чув у Вашому виконанні свої твори?

— Звичайно, чув. Якось мене з ще однією студенткою Лариса Іванівна запросила до себе додому, щоб нас послухав Олександр Іванович. Пам’ятаю як я тоді хвилювалася, бо співала живому класику пісні. Але дуже раділа, що моє виконання торкнулося, як зізнався композитор, його душі. Взагалі, у Лариси Іванівни, коли показувала нам якусь пісню, завжди тремтіла сльоза. Те ж саме було і на її концертах, бо співала Лариса Остапенко від душі і щирого серця. Саме такому виконанню вона вчила і своїх учнів.
Я вдячна долі, що потрапила у клас Лариси Іванівни. Лариса Остапенко у свій час подарувала мені збірник своїх улюблених творів, який підписала так: «Руслано, хотілося б, щоб мої сподівання на ваше місце в мистецтві з часом виправдались». А ще мені казала, що я є її продовженням у філармонії.

Ви знаєте, мені з нею було легко… Навіть дехто із колег казав, що я дуже схожа на Ларису Остапенко: як по тембру голосу, так і зовні. І тут нічого дивного нема, бо ми стільки років були разом. Я ж займалася з Ларисою Іванівною і після закінчення консерваторії. Вона мене запрошувала до себе, і ми продовжували працювати і над голосом, і над репертуаром.

— До речі, щодо репертуару, хто Вам допомагає його підбирати?

— В студентські роки правильно складати репертуар мене навчила мій педагог, професор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського народна артистка України Лариса Остапенко. А тепер я підбираю сама, але раджуся зі своїм чоловіком Василем Івановичем. Його слово і порада для мене дуже важливі.

Щодо загалом репертуару, то він дійсно різноплановий і нараховує не одну сотню творів. Я ніколи їх не підраховувала. І мені цікаво виступати з різними оркестрами, виконувати твори різних авторів. Тому з великим задоволенням беру участь у концертах. Досить плідно співпрацюю з сучасним композитором Михайлом Катричко, який створює естрадні пісні. І цей напрямок мені теж дуже цікавий. Сьогодні мій репертуар розширився ще й патріотичними та жартіливими піснями для воїнів АТО. 

— Які пісні полюбляють слухати наші воїни?

— «Гей, соколи», «Грона акації». До речі, багато хто думає, що «Грона акації» це російський романс… Насправді цей твір суто український. Доволі цікавим є кліп на цю пісню, у якому прославляється боротьба на українську незалежність, починаючи з 1917 року і до наших днів. А відкриваю свої концерти піснею Олександра Білаша «Пісня про Україну», яку забороняли співати в радянський період. Лариса Остапенко мені наголошувала, що ця пісня має бути візитівкою у моїй творчості.

— Гадаю, Ваш улюблений композитор Олександр Білаш…

— Звісно. Немає такої людини, яка не знала б «Два кольори», «Сніг на зеленому листі», «Впали роси на покоси», «Заповідаю вам любов»…

— А мелодія?

— Улюблених мелодій багато… Але найбільше до душі «Мелодія» Мирослава Скорика та музика Євгена Доги з кінофільму «Довга дорога в дюнах». Улюблені композитори — Олександр Білаш, Платон та Георгій Майбороди, Юлій Мейтус, Борис Буєвський, Степан Сабадаш та багато інших, а улюблені тому, що твори написані для професійних виконавців і, як правило, розраховані на широкий діапазон голосу.

— Яка пора року Вам подобається?

— Та, що зараз за вікном — осінь. «Цвітуть осінні тихі небеса, де ти стоїш, блакитна, як роса…».

— То і улюблені кольори осені?

— Справді, люблю жовті кольори. А ще червоний, синій, темнозелений, білий, блакитний. Утім, це не означає, що мені не подобається пастельна гама, до вподоби і спокійні, і витримані кольори. Чому? Це, мабуть, іде зсередини — мені завжди хотілося бути яскравою і помітною здалеку.

— Напевне, й осінні квіти Вам більше імпонують?..

— Так. Обожнюю айстри, жоржини… Навіть у моєму репертуарі є пісня «Жоржини».

— Вам затишніше ранком чи увечері?

— Увечері, коли збирається вся родина для теплого спілкування. До того ж у вечірні години зазвичай відбувається вечірній спектакль чи сольний концерт. Вечір надихає для роздумів. Словом, відчувається гармонія.

— Що Вам допомагає бути в гармонії...

— Бути в гармонії мені допомагають позитивні емоції і ті хвилини щастя на сцені.

— І наше традиційне запитання: Щастя — це…

Щастя — це коли є мама, коли поруч люблячий і турботливий чоловік, коли в хаті лунає дзвінкий сміх моєї дорогої дитини, коли здорова моя родина, коли займаєшся своєю улюбленою справою і коли мир, спокій та стабільність у моїй країні, то це, на мій погляд, справжнє Щастя!

Наталія Срібнянська