«Пекельні обійми»: незламні українці – протидія «третьому Риму»
Днями в місті-герої Гостомелі відбулася презентація документального фільму «Пекельні обійми» від об’єднання кінематографістів «Кінологос» і Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Автор сценарію – Павло Мовчан, письменник, лауреат Шевченківської премії, голова Правління ГО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Режисер Дмитро Ломачук – український кінорежисер, Голова правління Об'єднання кінематографістів «Кінологос», член Національної спілки журналістів України, академік Академії сучасного мистецтва Української академії наук, доктор культурології, лауреат народної Шевченківської премії. Редактор – Тетяна Негрій, народна артистка України. Оператор – Євген Іщук, комп’ютерний монтаж – Тамара Хаматова, виконавчий продюсер – Євген Васильченко, звукорежисер – Андрій Обод, текст читає Михайло Войчук.
Глядачі мали змогу доторкнутися до історичної хронології неправомірних дій московитів протягом всього періоду їх існування, що стало причиною формування тієї ідеології, яка і нині домінує в росії – державі-загарбниці. Гостомеляни, що пережили окупацію, пропустили крізь душу документальну стрічку, оскільки в ній ішлося і про події в Бучанському районі, що на Київщині.
Після завершення показу стрічки у залі якусь мить панувала тиша. Кожен гостомелянин/гостомелянка, заглибившись у спогади, аналізував пережите, що, мов коралі, нанизувалося на струни серця, співставляв побачене й почуте з тим, що переніс сам під час окупації чи почув від родичів, знайомих, сусідів, бо імперія зла не тільки поклала руку на плече кожному, а й затисла в пекельних обіймах.
Дмитро Ломачук цікаво й емоційно розповідав про історію створення фільму, про свою місію – просвітницьку діяльність, адже на рахунку режисера понад 100 фільмів про українців і для українців, чим його сердечно привітали глядачі.
Після перегляду фільму глядачі переконалися, що термін «рашистсько»-українська війна» сьогодні означене як явище, генеза якого заходить далеко глибше за межі нашої незалежності, навіть далі періоду, який ми називаємо радянським.
Сценарист Павло Мовчан стверджує, що «сенс історії полягає в тому, щоб зреалізувалися всі духовні сили і всі світові суперечності були з’ясовані, і весь людський інтелектуальний запас був зреалізований для того, щоб зрозуміти, що людина себе або вичерпує, або має продовження у різних формах існування і в різних формах державності».
Обговорюючи фільм, гостомеляни ділилися пережитим, зокрема про невичерпність людського ресурсу, силу доброти і милосердя, яка додавала людям, загнаним рашистами у глухий кут, міцності духу і жадоби до життя.
Коли прозвучало у фільмі, що «моzква – третій Рим», за словами ченця Філофея Псковського (1465–1542), бо вона вважає себе наступницею Римської імперії, оскільки вона, за його словами, дістала право на спадки всього людства, бо мала потужний вплив на історію християнської цивілізації, залом прокотилася хвиля аналізу-перешіптувань, що свідчить про дотик глядачів до історичного контенту і порівняння з нинішніми реаліями, коли московити у кращому випадку виганяли людей з їхніх помешкань, грабуючи їх, а в гіршому – вбивали і розстрілювали просто так.
У фільмі кадр за кадром прописана історія великої імперії, яка розвалювалася після Івана ІV (закінчилося царювання Бориса Годунова) та розпаду радянського союзу зі смертями генеральних секретарів. За такою ж формулою сьогодні росія діє теж.
Ми, мешканці Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Маріуполя і всіх міст і сіл України, де засіли московити, наочно переконалися, що рашисти йшли під прапором часів Фелофея та Івана ІV. У фільмі показані страшні, але правдиві кадри розбомблених і пограбованих українських міст і сіл, убитих мирних жителів, і все це тому, що росією управляють як не істерики, то одержимі невротики, як стверджує відомий психолог Карл Густав Юнг. Глядачі дізналися, що істерик Іван Грозний, людина-тиран (жорстоко розправився з власною родиною) і великий реформатор, який і досі в росії вважається національним героєм (найдовше правив з усіх монархів – 50 років і 105 днів). А Петро І – такі ж жорстокі методи відродження росії: «Ідемо до латинян, переконуємо їх, і співпрацюючи з ними, розширюємо власні межі, нарощуємо потуги для того, щоб потім уже воювати з усім світом». Хіба це нині не відбувається?!
Спостерігаю за емоціями глядачів, коли демонструються кадри, коли Кирило благословляє росіян на вбивство українців, і серце вискакує з грудей, бо в залі є люди, які втратили рідних, близьких і самі були за волосок од смерті.
Виходить, що прапор, піднятий колись Фелофеєм, ніколи не падав: його підіймав і Й. Сталін, який вважав що їхні землі – виняткові, всі московити виняткові, бо вони формують «нову» людину, але старими механізмами і за старою ідеологією.
У той момент, коли на екрані було продемонстровано, як в людей забирають худобу, зерно, мої нерви дали збій – я розплакалася, згадавши ті 15 днів, які я з рідними і сусідами в холоді і голоді провела в підвалі одного з будинків окупованого Гостомеля, бо в наших квартирах на правах господарів осіли рашисти, повибивавши скрізь двері, знищивши наше майно, залишивши не тільки на стінах, а й у наших душах свій ганебний слід – Z. Про це я написала оповідання «М’яка сила душі», в якому йдеться про неймовірну силу єднання, взаємопідтримки українців і силу протистояння рашистському злу.
«На мить стрілянина стихла і в нас, у підвалі, було як у вусі. Лише легеньке дитяче посопування порушувало це неймовірне безголосся.
Маргаритка, десятирічна дівчинка, розуміла, що говорити вголос небезпечно, тому вона легенько стискала руки мами й бабусі, поміж якими сиділа, – так вона почувалася там у безпеці.
– У нас ще є сухарики? Дай, будь ласка, одного…
– Зараз відламаю половинку, а іншу залишимо на пізніше, добре? – шепнула їй на вушко мама, добре розуміючи, що запаси харчів закінчуються.
Навіть якщо можна було крадькома потрапити у квартиру, то й там нічим зарадити: ні світла, ні води, ні газу, ні продуктів… Крупи, правда, є, але що з того, приготувати немає на чому…
– У нас є суха булочка, – обізвалася старенька бабуся, – а нам з дідусем вистачить і половинки, правда, Олександре?!
Вона, мабуть, усміхнулася до свого чоловіка (я так думаю, бо в темноті не видно було), щоб заручитися його підтримкою і тим самим зробити добру справу.
– На, дівчинко наша, візьми, їж, – ніжним голосом промовила старенька, простягаючи навпомацки шматочок сухої булки.
Я змахнула сльозу, що горохом покотилася по щоці, і хотіла подякувати бабці, але мене випередила внучка:
– Дяяяякую. Дуже смачна – солоденька.
– Бабусю, – шепче мені дитина, – відламай собі і мамі, тьоті Оленці дай і Льоні з Женею…»
За цей час ми навчилися жити по-іншому, дивитися на всі речі по-іншому, цінувати добро і підтримку людей по-іншому…
Оплесками вітав зал слова «Слава Україні! Героям Слава», що звучали у фільмі! Так, ми твердо віримо, що переможемо московське зло, бо наш народ, як і Україна, – незламний! Нині плече в плече на полі бою за Україну стоять кращі сини і дочки нашої держави, які таки зламають імперію зла, бо ми інші: ми віримо в правду, а вороги хочуть брехнею завоювати світ. Так не виде! У їхній брехні переконався вже увесь світ, який підтримує Україну в цей нелегкий для нас час.
Вдало показані у документальній стрічці кадри, що асоціюються з так званою культурою московитів: з них світ сміється, їх не сприймають як людей, бо вони зверхньо ставляться до мешканців тих країн, де бувають, позиціонуючи себе господарями всього світу. Правду підкреслюють автори фільму, що це тягнеться століттями, адже В. Медведєв нахабно наголошує, що «все тільки починається», значить – уже було.
А мавзолей! А голодомори: 1921–1923; 1932–1933; 1946–1947 – це спланована акція винищення нації, все це ми спостерігаємо і сьогодні з боку росії.
Глядацьким залом знову прокотилася хвиля переживань і співчуття людям, які ще перебувають в окупованих територіях. В обговоренні звучатимуть слова вдячності тим, хто допомагав гостомелянам під час окупації і після деокупації, коли люди почали повертатися до рідних домівок, а магазинів не було – розбиті, продуктів не було… Дякуючи волонтерам, люди виживали.
З великою гордістю говорила начальниця відділу культури, молоді і спорту Гостомельської селищної ради Катерина Павленко про волонтерську роботу (плетіння сіток для фронту, збір продуктів, виготовлення окопних свічок, домашні вареники і випічка, закрутки): «Самі пережили – допомагаємо людям». Пункт «Незламності» в Гостомелі – це культурно-освітній центр, в якому вислухають, підтримають, нададуть допомогу, порадять, що прочитати, запросять на творчу зустріч з артистами, письменниками, науковцями. Одним словом, Гостомельщина – простори мрій і творення! Відбудуємо, відродимо, бо ми тут господарі!
Не можна без хвилювання дивитися на кадри у фільмі, де йшлося про Бородянку. Згадався вірш, який я написала після того, як рашисти розстріляли пам’ятник українскому пророку Тарасові Шевченку, видно, не могли витримати сильного, вольового погляду генія слова, пензля і пера:
Пробач, Тарасе, нам… Пробач…
Болить душа, болить і рана…
Московський зайда і палач
Стріляє навіть у Титана.
Стріляє в наш увесь народ,
Який в борні стоїть, як криця,
Звільняє землю від заброд,
Коли йде бій, як блискавиця.
Не вмре, москалю, воля в нас,
Душа героїв не вмирає, –
Говорить зранений Тарас, –
Нам Бог завжди допомагає!
Вкраїнська дума не помре,
І пісня наша не загине!
І слава буде навіки –
Святая Слава України!
Ми сильні, враже, в цій війні,
Плече в плече стоїм до скону!
Ні п’яді рідної землі
Ніколи не дамо нікому!
Автор сценарію Павло Мовчан наголошує, що «москва як вселенський центр» мусить бути знищена. Правник, громадський і політичний діяч з росії Марк Фейгін стверджує, що путіна цікавлять не лише території, а знищення українців – як етносу, народу, бо «Україна – ніколи не може бути з росією і ніколи не буде! Це зовсім інший народ, інша нація. Це народ зі своєю мовою, зі своєю культурою, зі своєю героїчною історією, зі своїм віросповіданням і ставленням до Бога! І ця різниця історична». Так, ми інші – і в цьому вся суть! Ми незламні – і в цьому наша сила!
Росія думає, що знищивши наші школи, музеї, театри, вб’є українськість у нас! Ні! Вибиваючи це, ворог відправляє патріотів у фільтраційні табори, вбиває, депортує, нищить людські життя. Цей почерк тягнеться ще з часів Петра І: вони відправляли на Сибір цілі полки, на фінські болота, де засновувалася нова столиця – Петербург, про яку невдовзі забувають і повертаються до москви, яка до сьогодні є центром усіх світових напруг.
Про те, що тема третього Риму мусить бути розв’язана, ця розв’язка мусить бути пов’язана з нашими Збройними силами, з Україною – свідчать кадри, на яких незламні наші захисники нищать ворогів на полі бою, на яких у мирне небо злетить наша «Мрія»!
Павло Мовчан, висновкуючи, зазначає, що «ми є протидія так званому «третьому Риму!» «Третій Рим» буде знесено, бо москва ніякий не «третій Рим».
Сьогодні українці звільняються з пекельних обіймів росії зі зброєю в руках, на жаль, втрачаючи найкращих.
Окрасою творчої зустрічі був виступ народної артистки України Тетяни Негрій, яка веснянками оптимістично закликала Переможну весну в Україну, красивою піснею доторкнулася до обпалених війною людських сердець, подарувавши їм прекрасні миті радості!
Було багато ще розмов у глядацькій залі, чимало запитань до авторів документальної стрічки і відповідей на них, слів подяки за такий потрібний нині і для прийдешніх поколінь фільм, адже це наша історія: хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.
Живімо життя! Бережімо рідних, творімо свою історію, наближаймо Перемогу, відроджуймо Україну!
Ольга ХОДАЦЬКА,членкиня Української асоціації письменників
художньо-соціальної літератури
