Найкрасивіше і найпотворніше
Хлопчикові загадали в школі написати твір: «Що ти знаєш про найкрасивіше і найпотворніше?» Довго думав Хлопчик і не міг вирішити, що ж на світі найкрасивіше і найпотворніше? Йому здавалося, що найкрасивіше — це квітка бузку. А найпотворнішою здавалась жаба. Пішов до Дідуся, питає: «Чи ж то так?» Дідусь відповідає: «Ні, не так».
— Найкрасивіше, — каже дідусь, — це праця людська. А найпотворніше те, що пускає цю працю на вітер. Йди, походи кілька днів по землі й ти побачиш і те, й інше.
Пішов Хлопчик. Йде полем. Бачить, пшеничне поле жовтіє, нива — колосок до колоска.
— Оце і є найкраще, — думає Хлопчик. — Адже це праця людська.
Йде далі. Підходить до школи. Бігають діти, граються. Одна дівчинка їсть хліб з маслом. Не доїла, кинула на землю, побігла до подруг.
— Це найпотворніше, здогадався Хлопчик. — Адже вона людську працю пускає за вітром.
Не загубив, а знайшов
Коли синові виповнилось дванадцять років, батько дав йому новий заступ і сказав:
— Йди, сину, в поле, відміряй ділянку в сто ступенів уздовж і сто впоперек та скопай.
Пішов син у поле, відміряв ділянку й почав копати. А копати він ще не вмів. Важко було спочатку, доки приловчився копати й до заступа приладився.
Наприкінці робота пішла все краще й краще. Та коли син загнав заступ в землю, щоб перекинути останній шматок ґрунту, він зламався.
Повернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за поламаний заступ.
— Простіть мене, батьку, — сказав син. — Я зламав заступ.
— А копати ти навчився? Копати в кінці тобі було важче чи легше?
— Навчився. І копати в кінці мені було легше, ніж спочатку.
— Отже, ти не загубив, а знайшов.
— Що ж я знайшов, батьку?
— Бажання трудитися. А це найдорожча знахідка.
