Духовний розвиток дитини. Як сприяти його здійсненню?

Духовність людини є складним гармо­нійним поєднан­ням таких якос­тей особистості та властивостей її психіки, що складають підґрунтя для психічного та особистісного удосконалення. Виникає закономірне питання: якими є ознаки розвитку духовності, або, кажучи по-іншому, що саме у думках, почуттях, вчинках дитини дає підстави визначити, чи відбувається цей процес?

Вдосконалення людини можна простежити, спостерігаючи позитивні зміни у складових духовності:
• у розумовій (інтелектуальній) — від пізнання предметів за допомогою органів чуття — до осмислення їх сутності, взаємозв’язку, здатності до самостійного розв’язання інтелектуальних завдань різної складності;
• у почуттєво-емоційній — від простих емоцій (здивування, радість, смуток тощо) — до здатності любити, кохати, співпереживати, співчувати;
• у гуманістичній — від дитячого егоїзму, егоцентризму — до альтруїзму, гуманізму, тобто бажання зробити щось для інших людей, може, навіть поступаючись своїми власними інтересами;
• у діяльнісно-вольо­вій — від мимовільних дій до цілеспрямованих вчинків, уміння регулювати свою поведінку;
• в естетичній складовій — від простого споглядання естетичних предметів, явищ природи тощо — до потреби створювати прекрасне власноруч або власними зусиллями, здатність переживати почуття задоволення від краси.

Отже, розвиток духовності дитини — проблема складна, тривала, проте вкрай актуальна, й вирішувати її покликані, насамперед, психологи, педагоги, батьки — тобто ті особи, у чиїх руках доля людського в маленькій людині, яка вступає у життя.

З чого починається Людина? Із суто людських видів діяльності? З її вчинків щодо інших людей? Мабуть, що так. Проте проблема в тім, щоб у дитини були сформовані такі потреби, які б спонукали її до духовних, гуманних вчинків та видів діяльності. Адже, як доведено психологами, людину до діяльності спонукають саме потреби.

Отже, першим кроком до виховання Людини є роз­виток її духовних потреб — у спілкуванні, пізнанні себе та Всесвіту, естетичному задоволенні, потреби у доброчинності.

У деяких педагогів та батьків буває хибна думка, що дитина, яка була позбавлена материнської турботи, ласки, виросте чуйною до людських страждань, співчутливою та доброю. Проте психологічні дослідження свідчать, що дефіцит любові, поваги, турботи спричинює формування відлюдькуватості, байдужості, а подекуди й агресивності.

Науці достеменно відомо, що людина хоче творити добро, здатна до співчуття, коли від народження почувається у безпеці, емоційному «теплі». Уже в перші дні життя уважні батьки спостерігають, що у дитини виявляється потреба у любові, а дедалі й повазі. Для їх задоволення малюку є необхідною атмосфера злагоди в сім’ї, різноманітного спілкування, чуйного лагідного ставлення, емоційного комфорту, відчуття власної потрібності для оточуючих дорослих.

Джерелом розвитку духовності є, безперечно, спілкування, зокрема духовне спілкування — обмін думками, знаннями, почуттями, враженнями, інтересами. Цей найтонший та найскладніший вид спілкування зароджується вже на початку життя дитини. У своєму зрілому вигляді духовне спілкування стає можливим за умови інтересу та довіри людей одне до одного. Тож батькам потрібно робити зусилля, аби викликати інтерес до себе, проявляючи свої знання, навички грати та говорити з дитиною, демонструючи цікаві вміння, прояви фантазії, уяви, готовність до духовних вчинків.

Якщо батьки стають цікавими для дитини, в неї досить рано формується потреба у спілкуванні. А пізніше для батьків лишається лише одне — не втратити довіри свого сина чи доньки.
Однією з перших, за сприяння батьків, у дітей виявляється ще одна духовна потреба — у розширенні знань про довкілля та самих себе. Якщо це отримує повсякчасну підтримку дорослих, пізнавальна потреба згодом перетворюється на допитливість — особистісну рису, яка є основою розвитку мислення.

Говорячи про розвиток духовності, треба підкреслити необхідність формування унікальної, суто людської потреби сприймати та творити красу, тобто естетичної потреби. Для її становлення необхідна відповідна увага дорослих до особливостей сприймання дитиною естетичних предметів, явищ, тощо, а також цілеспрямоване використання відповідних форм виховної роботи, серед яких відвідування музеїв і виставок, театрів, а також власна творчість дитини.

Найвищим показником духовного розвитку є гуманність, тобто ставлення до будь-якої форми життя як вищої цінності, та безкорисливе сприймання життя іншої людини (істоти). Психологічним підґрунтям для становлення гуманістичних рис особистості є потреба у доброчинності. Мабуть, це є найлюдяніша потреба. Складність її формування пов’язана з тим, що маленькі діти за своєю психологічною природою є егоцентриками. Тобто вони сприймають себе як певний центр життя й уваги дорослих, що дійсно відповідає реальності. Тому перед батьками постає важливе завдання: переконати малюка в тому, що, крім нього, існують інші люди, діти, істоти, які теж потребують уваги, допомоги, й, більш того, так само мають потребу й бажання творити добро.

Жанна Маценко,
провідний науковий співробітник лабораторії загальної та етнічної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка, кандидат психологічних наук