— Мамо, мам! У мене в животі щось бурчить!
— Це повітряний кит співає пісню маленькому хлопчику. Послухаєш казку, яку розповідала мені мама, коли я була маленькою?
— Давай.
— Залазь до мене під ковдру.
Вони накрилися з головою та залишили маленьку щілинку для повітря.
— Так ось, — продовжувала мама, — колись давним-давно жив на землі маленький хлопчик. У нього не було батьків, і тому він перебував у притулку для сиріт. Цілими днями мовчав, не було друзів. Щоденно, коли дітей виводили на прогулянку вздовж моря, всі розбивалися по парах і йшли за ручку, йому ж не вистачало пари, тому плівся позаду сам.
І ось під час однієї з таких прогулянок хлопчик почув крики про допомогу, які виливалися в сумну пісню, чимось схожу на бурчання в животі.
«Дивно, — подумав він, — чому вожатий та інші діти не відреагували на ці звуки? Може… може, вони не чують? Я, напевно, видумав її». Він зупинився та закрив руками вуха — пісня зникла, а коли відкрив — з’явилася знов.
Поки він стояв, діти вже встигли зникнути за ріг дому. Його відсутність ніхто не помітив. Коли хлопчик зрозумів, що про нього забули, він пішов на звуки, які доносилися з боку моря, пісні. По сходах спустився на пляж і, пройшовши кілька сотень метрів, побачив кита, якого хвилями викинуло на берег. Він безпорадно ворушив своїми величезними плавцями та звав на допомогу. У людей немає можливості чути звуки китів, бо вони говорять на іншій частоті, й те, що хлопчик почув цю пісню, було справжнім чудом.
Недовго думаючи, побіг до рятувального пункту. Через п’ятнадцять хвилин довкола кита зібралося кілька десятків людей. Вони поливали безпорадну тварину водою з відер та шлангів, щоб той міг продовжувати дихати, поки рятувальники на човні не затягли його у воду за допомогою мотузок. Хлопчик весь час був поруч. Коли кит уже опинився у воді, він почув пісню вдячності й обіцянку:
— Зовсім скоро ми зустрінемося знов та назавжди залишимося разом.
— Але я боюся води! — прокричав хлопчик у відповідь.
— А вона й не знадобиться, вір мені, — з цими словами кит пірнув та сховався у безкрайньому морі.
Коли хлопчик повернувся до притулку, він все розповів вихователям. Ті, звісно ж, йому не повірили та хотіли покарати, але в цей час у місцевих новинах розповідали про хлопчика, який врятував бідну тварину, позвав на допомогу рятувальників.
— Але як ти його почув? — збентежено запитав один з вихователів.
— Не знаю, за дивним бурчанням у животі. Він обіцяв, що повернеться за мною.
— Добре, іди у свою кімнату, — наказав вихователь та прийняв слова хлопчика за дитячу фантазію.
Пройшов тиждень, місяць… Хлопчик кожен вечір відкривав вікно, сподіваючись почути знайому пісню. Але нічого незвичайного не відбувалося. Він вже зневірився, як однієї ночі прокинувся, почувши знайомі слова. Хлопчик відкрив очі та вщипнув себе.
— Ні, це не сон, — подумав, встав з ліжка та підійшов до вікна. Побачене здивувало його і залишило на обличчі усмішку. За вікном, у бездонному зірковому небі, плескався той самий кит і співав веселу пісню. До одного з плавців була прив’язана довга срібна нитка.
— Де твій дім, хлопчик? — дружньо запитав кит.
— Не знаю. Таких, як я, жартома називають — Той, хто звалився з Місяця.
— Тоді полетіли на Місяць! Хапайся за мотузку!
Хлопчик міцно обхопив нитку руками й ногами, вони разом полетіли на Місяць.
Відтоді кожну ніч на Місяці хлопчик запускає в небо величезного кита й той співає свою радісну пісню. Її може почути і дорослий, і малий за дивним бурчанням у животі.
