Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки…» І почала! А кума почула та другій кумі, а та – третій, а третя – п'ятій-десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився – нічого не помага!

От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?»

Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба, – каже, – одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро – в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:
– Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!
А Хвеська каже:
– Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?
– Авжеж, буває, – каже Петро, – здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!
Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
– А що, Хвесько? Не казав я тобі?
– Оце диво! – говорить вона. – І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила.
– Ну, добре, – каже Петро, – ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!
– Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? – каже Хвеська. – Це ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?
– Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! – каже він.
Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно – аж віти гнуться. Хвеська кричить:
– Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші!
– Та бачу, – каже чоловік, – то що?
– Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?
– Звісно, не ростуть, – каже він. – А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики.
– Нум же, чоловіче, струшувати!
Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір – нема нічого, витягає другий – нема; тоді вершу, аж у ній заєць.
– Ох ти ж моя ненько! – аж скрикнула Хвеська. – Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.
– То що, що не бачила? – каже Петро. – Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
Ото позабирали та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:
– І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
– Це ще нічого, – каже Петро. – От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.
– Йо!?
– Їй-бо знайшов!
– А де ж вони, чоловіче?
– Та ось! – витяга ті гроші.
– Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
– Будемо, – каже чоловік, – та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.
– От! – каже жінка. – А я же він довідається? Щоб мені те та се – я нікому не скажу!
– Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.
Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:
– Добре, – каже, – нікому в світі не скажу.
Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.
– Чоловіче, що таке? – Хвеська питається.
– От там! – каже.
– То що-бо там таке? Я піду подивлюся!
– От не дивись та не слухай поганого, – каже Петро.
А Хвеська:
– Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!
– Та то, – каже чоловік, – наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав!
Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.
– Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! – скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.
– От не ходи краще та сиди дома! – каже чоловік. – Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з'їсть.
Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла – як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:
– От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.
А кума Меланка й собі:
– Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..
А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:
– Ну, та, може, Бог дасть, скоро не будемо вбогі…
– Як-то так? – питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.
– Ох, кумасю, не знаю, як і казать…
– Та кажіть-бо, кажіть, – умовляла кума Меланка.
– Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!
– Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! – каже кума Меланка.
– Ну, куманю, – каже Хвеська, – це вже я вам тільки та глядіть же – нікому, нікому!
Та й давай пошепки про ті гроші.
Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:
– Ох, кумочко, чи ви чули?..
А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха – вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.
А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді:
– Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..
І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.
Ото день чи два поминуло – кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном:
– Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?
– Ні, – каже Петро, – не знаходив.
– Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!
– А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка несповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!
– А так чи не так! – каже економ. – Покликать сюди жінку!
Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:
– Знайшов твій чоловік гроші?
– Знайшов, – каже, – паночку, знайшов!
– А що, – питається тоді економ у Петра, – бачиш?
– Та що, – каже той, – вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?
– А коли се було? – питається економ.
– Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
– Що ще далі скажеш? – питається Петро.
– Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
– Ото слухайте, пане, – каже Петро, – чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.
– Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…
– А чого мене водили по селу? – питається економ.
– Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаетесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…
Як скрикне ж економ:
– Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!
Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.
Ото пан подумав, подумав – і справді дурна, узяв та й пустив.
От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
– Так ти, – каже, – мене підвів!
– Хвесько, жінко моя люба, – каже Петро, – не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.
Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.