Одного разу вигнав господар осла на пашу на поле і пішов собі додому. Але лісом бігав вовк голодний, як змія.
Нараз виходить на полянку, дивиться, а там пасе осел. «Cлава Богу, — каже вовк, — уже не буду голодувати».
Але осел як його уздрів та й таке гадає: як би то йому утечи з зубів?
Приходить вовк до ньго, а осел каже: «Стій, я на тебе уже три дні чекаю».
Вовк здивувався та й каже: «А тобі нащо мене?»
«Ой, — каже, — у нас в селі вибори, вибираємо раду і не можуть ся погодити, кого класти на війта. Але один іменував вовка на війта, та й усі ся згодили, та й мене вислали, аби я тебе привів до коронації».
«Ну, — каже вовк, — щастя, на мене трафив». — «О, я дуже радий! Сідай, — каже осел, — на мене та й їдь у село».
Прийшов осел у село та й як зареве, а то усі люди повибігали з хатів та й дивляться.
А то на ослі вовк! Як того уздріли та й далі бити! Так били, що вовк ледве поволочився на поле.
Але на полі чоловік складав сіно у копицю; та й як уздрів вовка, то сховався борзо під копицю.
Але вовк іде просто на копицю та й гадає: «Коби мені долізти до тої копиці, я би троха припочив!»
Та й як приліз, та й висадився на копицю, та й ліг і лежить.
Каже вовк сам до себе: «От забаглося мені бути війтом! Мій дід не був, тато не був, аж мені захотілося бути! Нема ще кого, аби хоть раз ще урвав по плечах, аби я знав, як війтом бути!»
А тот ґазда слухає з-під копиці і акурат вила підоймає і як скроїть вовка вилами, а вовк лиш протягся і скінчив життя.
