Як сини ходили по груші

Жила  собі  колись  удова з  трьома вірними синами. Та от якось вона захворіла і швидко почала сохнути.
—    Мамо, може, ви чогось хочете? — питали стурбовані сини.
—    Медових груш, що ростуть у горах.
Люди казали, що ті груші дуже смачні,  але  кожен, хто по них ходив,  додому  не  вертався — потрапляв  у  лапи  страшного  перевертня.
—    Гаразд,   я   принесу,— відповів   найстарший   син — Таро.
Узяв він кошик і пішов у гори. Іде та йде, коли бачить — на великій скелі сидить зморшкувата бабуся.
—    Гей, хлопче, куди йдеш?
—    У гори по медові груші. Покажіть мені, де вони ростуть.
Бабуся йому на це:
—    Не йди  туди,  хлопче!  Там  яшве  страшний  перевертень,  він  тебе з'їсть!
—    Ні, я піду!
Бабуся довго його вмовляла, але Таро стояв на своєму. Кінець кінцем вона сказала:
—    Ну що ж, іди. Як дійдеш до роздоріжжя, побачиш три дороги, а коло них — три бамбуки. Вибирай ту, де бамбук шелестітиме: «Шелесь-шелесь... іди».
Пішов Таро. Аж ось і роздоріжжя — три дороги і три бамбуки.
«А чи варто довіряти старій?» — подумав Таро й подався дорогою, біля якої бамбук шелестів:
«Шелесь-шелесь... не йди».
Незабаром він побачив велике болото, а на його берегах — груші, що аж угиналися від плодів.
—    Чудово! — зрадів Таро і поліз на дерево. Та коли глянув униз — побачив свою тінь. І в ту ж мить вода у болоті сколихнулася, з-під неї вигулькнуло чудовисько, схоже на восьминога,  і  проковтнуло його.
Довго вдома чекали,  що Таро повернеться,  але так і не дочекалися.
—    Гаразд, цього разу піду я,— мовив  середущий син  Дзіро.
Як і старший брат, він не послухався бабусі; пішов тією дорогою, біля якої бамбук шелестів:   «Шелесь-шелесь...  не йди».  Він  теж  потрапив  у лапи перевертня.
Коли й середущого брата не стало, найменший, Сабуро, сказав:
—    Тепер моя черга!
Пішов він у гори і побачив на скелі бабусю.
—    Куди йдеш, хлопче?
—    У гори по медові груші.
—    Не йди туди, хлопче. Там тебе з'їсть страшний перевертень! Вертайся мерщій додому!
Тоді Сабуро розповів бабусі, що його старші брати пропали, а вдома чекає хвора мати.
—    Ну коли так, то йди. Але не забувай моїх порад,— сказала бабуся і дала йому гострий меч.
Хлопець подякував, повісив меча на пасок і рушив дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь... іди».
Іде він та йде, коли дивиться — перед ним річка, а по ній пливе червона чашка.
Сабуро виловив її, засунув за пазуху.
Аж ось і велике болото, а на його берегах — груші із медовими плодами.
Сабуро зрадів і вже збирався лізти на дерево, та війнув вітер, і груші заспівали:

На сході — страшно,
На заході — жахно,
На півночі — твоя тінь,
На півдні — безпечно, дзілінь-дзілінь...

«Значить, треба лізти на грушу, що на південному березі болота»,— подумав Сабуро.
Як подумав,  так і зробив:  видряпався  на дерево  й  нарвав  груш.
Та коли злазив, перебрався на гілку сусіднього дерева. І саме тоді на воду впала його тінь. Чудовисько як побачить її та як вискочить!
Сабуро схопив меча, що подарувала бабуся, і сіконув перевертня. Той ураз сконав.
Хлопець розпоров йому живіт і випустив своїх братів, напоїв їх з чашки болотною водою — і вони поволі ожили.
Брати повернулися додому втрьох. Почастували матір смачними медовими грушами, і вона одужала.