Як собака перетворилася на чайник

Давно колись жили собі дід та баба, бідні, як мак начетверо. Вже й Новий рік надходив, а в хаті не було ні гроша.
—    Чуєш,   старий,   треба  щось   купити   на   свято,— сказала   баба.
—    Та треба...— відповів дід і подався до міста.
Але грошей у нього не було, тож повертався він додому ні з чим, нарікаючи на гірку долю. Коли це на гірському путівці трапився йому танукі,— єнотоподібний собака.
—    Гей, чоловіче, чого зажурився?
—    Як же мені не журитися, коли в кишенях вітер гуляє, а надворі холодно? — відповів засмучений дід.
—    Я тобі допоможу: перетворюся у чайник, а ти продаси його настоятелеві храму.
—    А хіба таке може бути? — недовірливо спитав дід.
—    Може. Продаси мене за три ріо.
—    Ну що ж, хай буде по-твоєму,— погодився дід і пішов з танукі до храму.
Перед самими воротами храму танукі раптом перетворився у золотий чайник. Старий загорнув його в хустину і поніс продавати настоятелеві.
—    Отче, я приніс дивовижну річ! Золотий чайник.
—    Що, що? Ану покажи!
Настоятель заходився обмацувати чаііник, а потім клацнув по ньому пальцем:
—    Непогана штука. Скільки просиш?
—    Три ріо.
«Мабуть, такий чайник цього вартий»,— вирішив настоятель і заплатив дідові гроші.
—    Чуєш,— звернувся згодом настоятель до послушника,— я збираюсь сьогодні ввечері готувати чай у новому чайнику. Вишаруй його гарненько.
—    Слухаю.
Послушник мерщій поніс чайник до криниці й заходився чистити його щіткою.
Аж ось почулося:
—    Повільніше три, а то шкіру на мені обдереш.
Приголомшений послушник  кинув чайник і побіг до  настоятеля.
—    Святий отче, сталося диво: чайник заговорив!
—    Та що ти кажеш! Це він так дзвенить. Взагалі дорогий чайник від легкого дотику руки видає мелодійні звуки,— переконував настоятель.
—    Але ж я добре чув, як він сказав:   «Шкіру на мені обдереш».
—    Це тобі причулося. Як вишарував його, то накип'яти води для чаю.
Розгублено  похитуючи  головою,   послушник  налив  у  чайник  води  й підвісив над вогнем.
—    О-о-о-ой!..— почувся зойк, і чайник закрутився дзиґою. Послушник зовсім сторопів:
—    Святий отче, послухайте! Чайник коверзує!
«І що цей послушник знову белькоче?» — подумав настоятель і, буркочучи собі під ніс, підійшов до вогнища.
Раптом у чайника з'явилися спочатку передні лапи, потім задні й нарешті хвіст. Настоятель і послушник не встигли змигнути очима, як він перетворився у собаку і, збивши хвостом пилюку, дременув надвір.