Як Кармелюк пана сповідав

Був собі один пан, на вигляд смирний-пресмирний, тихий-претихий, ласкавий-преласкавий. Все чинив облесно, та з зітханням, та з поклоном, але люди боялись його гірш вогню, гірш чуми і мору лютого.

Бо як тільки не вийде який сердега на роботу вчасно, то так і знай, що пришле економа, і той забере у нього чвертку майна.
А не вийде сердега другий раз, то вже половину, а як хто непослух вчинить, – то всю хатню утвар забере.
А бити, лаяти – боронь Боже!.. Та скільки-то горя з ним люди пізнали, скільки сліз кривавих пролилось, скільки сиріт безталанних лишилось…
І от поїхав той пан раз до церкви. Висповідався та й їде цугом назад, але в лісі чує – кричить щось іззаду.
Оглядається – аж то дяк церковний біжить за ним та й кричить зачекати.
Стримав пан коні, а дяк і каже йому, що так і так, ваша вельможність, забули отець-батюшка, які гріхи ви йому сповідали, то й послали мене навздогін, щоб ви сказали ще раз, бо їм треба відмолювати ваші гріхи.
Ну, пан і каже знов:
– Сповідався, щоб простив мені Бог гріхи мої тяжкі, що я якось у святу п'ятницю масне в рота взяв, ще якось, нехотячи, кицечці моїй хвоста притис та ще фурману якось лайливе слово сказав.
– Ага, – каже дяк, – і то все, ваша вельможність?
– Все, – каже пан.
– Ага, – каже дяк, – то ви, ваша вельможність, забули ще один маленький грішок – то ваше багатство, що ви його із сліз сирітських збудували.
Та й – раз із себе дяківську одежу, а пан як завидить, що це Кармелюк, та як наробить ґвалту, а Кармелюк тоді – раз, бере одну тополину та й пригинає, бо сильний був, пригнув її, та тоді мотузок панові на шию – р-раз, та й каже:
– Ну, піднімайтесь, ваша вельможність, там уже й решту гріхів здасте. – Та й пустив тополю догори. І тільки вітер свиснув!