Як чоловік учив ліниву жінку

Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все ґуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.
– Гуляй, – каже, – доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
– А що, сину, чи ти її не будеш бити?
– Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
– Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! – і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір'ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
– Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!
Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в'язав, третій каже: а я возив хліб на тік.
– А ти, жінко, що робила?
– Я… я нічого!
– Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.
На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже – те, другий – те.
– А ти, Олено, що робила?
– Я сьогодні води принесла на обід!
– Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.
На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…
Тільки що обід поспів, аж глядь – уже й з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг.
На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.
Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя: прийшов – і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:
– Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже:
– Нате, тату, мніть хоч цю шкіру, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м'ять.
Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:
– Що це ви робите?
– Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.
Зареготав той чоловік і каже:
– Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать та й добра наживать.