Я так тебе чекала. Я тебе дуже люблю
Анастасія Тарасова, 12 років, Тернопіль
-------------------------------------------------------------
Загалом, діти виражають свої почуття до мами, Вітчизни, небесної Матінки Богородиці. І навіть трохи незвично говорити про любов до батька. А тато завжди привітний, добрий, щирий, з відкритими обіймами, та й дозволяє часом забагато. Можливо тому, що мама завжди заклопотана домашніми справами, і частіше та прискіпливо питає дітей про дотримання гігієни, складені речі, виконання домашнього завдання. Одним словом, мама більш контролює, хоча і дуже всім нам троїм допомагає, вона – мій добрий і старший друг. Мені здається, що саме маленькі дівчатка дуже люблять татів і пишаються ними. Ми в класі часто говоримо про своїх татів, бо кожна з дівчаток вважає, що саме її тато – найкращий.
Мій тато справді вміє все. Коли я говорю про це дівчатам, вони не завжди вірять мені. Але це так. Нещодавно він приїхав на пару тижнів у відпустку і став «домашнім майстром»: підтягнув крани, підфарбував балкон, «подивився» до машини, багато роботи ми осилили разом із мамою та бабусею на дачі. І ще ми багато розмовляли. Мені кортіло запитати: «Як це там,.. на війні?» Але все не було часу, бо ми разом обговорювали і вистави, і два концерти, і мої роботи, присвячені татові, і нові книги і фільми в Інеті. На жаль, так швидко збіг час таткової відпустки.
Мій тато із родини військових. Прадідусь захищав батьківщину, був поранений біля Перекопу, але, незважаючи на це, дійшов до Праги. Дідусь теж Віктор, як і мій тато –«переможець», перший комендант Чорнобильської зони від державної автоінспекції у далекому 1986 році, полковник. Саме вони своїм прикладом прищепили татові ті важливі якості, необхідні захисникам Вітчизни: високу професійність, честь, відповідальність, порядність. Я думаю, що почуття патріотизму не можна навчити. Це - потреба родини, це традиція роду, поколінь, воно має змалечку плекатися і виховуватися у школі і подальшій долі людини. Вірю, що саме такими є і мої два старші брати: Віктор і Микола – курсанти факультету військово-морських сил Одеської національної морської академії. За таке виховання я безмежно завдячую моїй родині.
Тато для мене особливий і люблю я його теж по-особливому. Коли я була маленькою, то думала, що такого красивого тата не має ніхто. Бо виглядав він у військовій формі дуже поважно. Неймовірну радість відчувала, коли татусь брав на руки і кружляв зі мною чи підкидав високо. Я ж вижчала від радості і трохи страху. Удома є фотографія, на якій я – найменша, сиджу на плечах у тата, а два брати стоять поруч. Вона мені так подобається, бо на ній ми всі такі різні і знову – однакові: «Ми родина!». Мені завжди так надзвичайно тепло і фантастично бути з татом поруч, бо не існувало жодної не виконаної фантазії: море, гори, рибалка, екскурсія у можливий час татового відпочинку алеями Тернопільського парку, містами України, походи, театр, збирання грибів у лісі. Ми разом вболівали на змаганнях за наших хлопців, бо мама готувала переважно в той час їм смаколики за перемогу. А ще знання англійської мови та музика. Тато не вчився спеціально, але вправно грає на гітарі, чудово співає, та ще й сам складає вірші. Коли старший брат переміг і отримав право навчатися в Англії, тато сказав: «Молодець! Я в тебе вірю! Ти не підвів родину. Але яку пісню ти візьмеш з України, якщо ти не граєш, принаймі на гітарі?» Цього було достатньо, аби брат Віктор за півтори місяці опанував цей інструмент. Мого тата, Віктора Вікторовича, знають і поважають багато людей у місті, в області, де він працював. Тому куди б не поїхали чи пішли, завше з ним – супер, класно!
Мені вже 12 років. Тато говорить, що тепер я – не лише мамина помічниця, тепер я – його очі і руки, його сила і відповідальність. Почуття до татка не зменшилися, а навпаки, стали міцнішими, сильнішими. Якщо мені маленькій просто подобалася військова форма, то тепер я все більш усвідомлюю, наскільки необхідною, важливою і небезпечною для життя є його професія. І це покликання він гідно несе упродовж життя, захищаючи сьогодні мій сміх, наш спокійний сон, можливість кожного з нас бути щасливими і радісними.
Я вважаю, що говорити про любов до тата – це замало. А потрібно щодня маленькими і великими справами доказувати це. Я, насамперед, молюся за його здоров’я, щоб Ангел-охоронитель оберігав від усіляких небезпек. Намагаюся виконувати як загадує мама «на відмінно» домашні завдання, встигати на англійську (бо тато і брати говорять, що без мови – нікуди, а вони для мене - авторитет), додаткові уроки з малювання, заняття в гуртку фітодизайну та «чарівної голки». У класі ми виконували малюнки, брали участь у фестивалі-виставці кулінарних виробів; виготовляли маскувальні сітки; писали листи-вітання та побажання воїнам, збирали бібліотечки.
Я, лягаючи спати, думаю про тата, загадую бажання, щоб закінчилася війна, був мир, і всі батьки повернулися неушкодженими до дому, були разом із своїми дітьми.
І завжди з матусею з нетерпіння чекаю татка не для отримання гостинців, а просто побачити рідненького, обійняти міцно-міцно і сказати : «Я так тебе чекала. Я тебе дуже, дуже, дуже, предуже люблю!!!»
