Виставка «Українська світлиця» Зої Кириченко

У місті парків Ірпінь, в місцевому економічному коледжі НУБПУ, розміс­тилась унікальна «Укра­їнська світлиця», що увібрала ввесь національний колорит: колекцію українського вбрання, вишиванки, килимки… Серед експонатів заквітчаний рушником портрет Тараса Шевченка, а на столі, вкритому вишитим рушником, лежить українська паляниця — ніби зустрічає гостей. Автором і організатором цієї «Світлиці» є відмінник освіти України, керівник студентського клубу «Відродження духовності», автор книги «Батьківська спадщина» Зоя Кириченко.

Зоя Полікарпівна радіє з того, що зуміла вкласти в освіту України свій внесок: на Донбасі відкрила перші  української класи, створила національний міні-музей у рідному коледжі. А ще щаслива тим, що має чудову сім’ю, гарних однодумців, і вважає: улюблений колір лікує... Про це дізнаєтесь з нашої розмови із Зоєю Кириченко.

— Зоє Полікарпівно, передусім розкажіть, будь ласка, як виникла ідея створити музей «Українська світлиця»?
— Це йшло від душі… З батьківської хати, батьківського порога.
Я народилася на Донбасі, м. Крас­но­армійськ, проте в нашому селі постійно звучали українська пісня й Шевченкове слово. І побут переважав український. І незважаючи на те, що я за фахом вчитель російської мови і літератури, відкрила курси української мови на Донеччині. Після переїзду до Ірпеня у мене виникла ідея створити щось українське на кшталт «Української світлиці» в економічному коледжі. І одного разу на батьківських зборах озвучила свою думку, а через кілька днів були зібрані перші експонати. Це був 2002 рік… За ці роки «Світлиця» наповнилася багатьма речами, починаючи з віків козацької доби та часів кріпацтва і до сьогодення. Студенти не лише їздили по селах до бабусь, щоб знайти рідкісний екземпляр, а й почали вивчати історію побуту рідної країни, минувшину свого народу. Словом — студенти зацікавились українознавством як наукою, розпочали науково-дослідницьку роботу, і як підсумок — видано збірку «Батьківська спадщина». Скажу більше, дослідницькі роботи були обговорені на науково-практичній конференції «Українознавство в системі духовного розвитку молоді». В конференції взяли участь і відомі науковці, які дали високу оцінку нашому заходу. А Святійший Патріарх Київський та всієї України Філарет наголосив, що «українознавство — це любов до своєї Вітчизни, до України. Укра­їнознавство, духовність та мораль — фундамент, на якому будуються не тільки держава, а й суспільство та сім’я. Якщо фундамент не міцний, то навіть красива споруда дає тріщину…».
— Дивлячись на фотографії, у вашій «Світлиці» відбуваються й цікаві зустрічі?
— Справді, тут проходять над­звичайно цікаві зустрічі. Зовсім недавно ми відкрили разом із «Видавничим домом «Справи сімейні» заступником генерального директора Людмилою Грабовенко літературну студію імені Тараса Шевченка. В гостях побували Валентина Степова, Олег Скрипка, Наталія Сумська, Галина Яблонська, Марія Бурмака та багато відомих і знаних людей. Загалом «Світлиця» є осередком виховання студентства на кращих традиціях нашого народу. Якщо в побуті залишаться звичаї, свята, пісні, думи, віра православна — значить, дух народу живий! Адже мамина пісня, батькова хата, бабусині рушники — це наш родовід. І чим більше пульсуватиме незамулених джерел народної пам’яті, тим повнішим буде річище нашої духовності. Знаєте, тут по особливому звучить і Шевченкове слово.
— Ваш улюблений вірш Тараса Шевченка?
— «Заповіт». «…Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі…». Між іншим, у нашому музеї є Кобзар, датований 1840 роком. Тобто виданий ще до відміни кріпосного права!
— Зоє Полікарпівно, але повернімося до музейних речей. Який експонат найбільше приваблює глядачів?
— Всі експонати унікальні: рубель і праник, гребінь, глечики, прялка, рогач, ступка, ночви… У кожній річі є своя енергетика. Це відмітив і директор «Музею Івана Гончара» Петро Гончар у книзі відгуків: «У вашій світлиці зібрані унікальні речі, кожна з яких — чи то сорочка, чи то рушник, глечик чи якась сакральна річ, — має свою біографію, свою енергетику…». Біля перелазу ґелґочуть гуси і дзьобають кукурудзяні качани, а неподалік колиска із немовлям. Та, напевно, найбільше приваблює хліб і скриня. Хліб — це святе… В скрині складені рушники, вишивки та древній шерстяний килимок. Навіть українська письменниця Оксана Забужко під час відвідин звернула увагу не лише на скриню, а й на унікальність килимка. Захоплюються і рушниками, вишитими і хрестиком, і гладдю.
— Що для Вас особисто означає український рушник…
— Доля матері. Якби стільки добра було в житті, скільки випромінює серце неньки, лихо загинуло б, як бур’ян, під чистим, могутнім про­мінням сонця. Дорога у велике життя починається з материнського серця, батьківського порогу. Хіба це не найбільше щастя на землі?!
— До речі, у Вашому розумінні: що таке щастя?
— За своє життя я не нажила багатств. Але я найбагатша людина у світі, бо народилася в Україні, маю чудову родину, моїх студентів, яких навчала жити і творити з Богом в душі. А подяка моїх дітей та онуків — це щастя неперевершене.
— Зоє Полікарпівно, в одній із бесід Ви сказали, що обожнюєте червоний колір. Чому саме червоний?
— Люблю червоні троянди. Тому і підбираю собі одяг такого кольору. Якось вичитала, що колір лікує. І зрозуміла: «червоне, то любов…». Любов до ближнього, любов до природи.
— То, напевне, полюбляєте багряні кольори осені?
— Моя улюблена пора року — весна. На весну припадає одне із моїх улюблених церковних свят — Великдень. Якщо помітили, у «Світлиці» є церковний куточок, у якому почесне місце займають старовинна Біблія та ікона. За нашими підрахунками, цим реліквіям приблизно 200 років.
— Зоє Полікарпівно, зовсім недавно вийшла у світ Ваша книга спогадів «Духовний храм людини». Що виклали на папері?
— Мої спогади спонукають передусім до роздумів про пам’ять. Це найтепліші спогади про матусину доброту, чесність батька, добрі слова про рідних. І, звісно, теплі стосунки моїх дітей і онуків, яких я дуже-дуже люблю.
Ми з чоловіком Віктором виховали доньку Олену і сина Сергія, якими пишаємося. Радіємо, що є в нас онук Гордій та онука Ангеліна, влились в сім’ю чудові діти — Олег і Наталя. Це наше неподільне коло! Наша сім’я, наша родина.
А свою розповідь хотіла б закінчити уривком із твору-спогаду про Ірпінь свого онука Гордія, який написав: «В цьому місті живуть мої бабуся Зоя та дідусь Віктор. Я залюбки їду до них і згадую, як зовсім маленьким ходив на річку Бучанку, брав листячко і кидав у воду, а воно пливло…».

Розмову вела Наталія Срібнянська
P. S. «Світлиця» мені теж нагадала батьківську хату на Чернігівщині, коли матуся возилася з рогачами біля печі: ставила буханці хліба та молоко у глечику. На подвір’ї гелготали гуси…