Воїнам-АТО присвячується

Війна — страшне і, здавалося б, таке далеке слово. Та варто було однієї миті, і всі ми, українці, пізнали вповні жахи та неймовірні наслідки — руїни війни, якої ніхто не міг очікувати від… слов’янського братнього народу — росіян. Уже майже рік Україна в очікуванні перемоги, перемоги над невидимим ворогом, який має можливість з’явитися в будь-яку мить і знищити впритул, посміхаючись та підбадьорюючи в очі.

Скільки наших героїв полягло, захищаючи рідну землю, зросивши землю українську, вже в котре за увесь історичний час існування держави від Київської Русі, кров’ю та слізьми матерів, що чекали загиблих, чекають живих і не вірять в те, що їх кровиночка не повернеться з поля бою живою. Навіть тоді, коли отримають жахливу звістку про загибель, або навіть і тоді, коли прах віддадуть землі. Бо гине у бою юнь, ті, кому будувати майбутнє, ті, хто тільки-но почав самостійне життя, хто ще не відчув смаку свободи, вдосталь не насолодився дитинством… Гинуть у бою воїни, що пройшли пекло війни, захищаючи чужі кордони (Чечня, Афганістан і т. п.), але знайшли смерть у боях за неньку Україну — свою пишну країну, край вишиванок і калини…

Тисячі українських солдатів зазнали тяжких поранень, тисячі згорьованих матерів, батьків, дітей та дружин провели в останню путь сміливих мужів, які власними грудьми захищали, як могли, рідний край. Тисячі солдатів на бойових позиціях готові будь-якої миті кинутися в бій, знаючи, що для них він може бути останнім. Але свято вірять у перемогу, свято вірять у те, що ось-ось буде перемир’я і схаменуться ті, хто особистими руками розсварив два народи, близькі по крові, майже рідні, але які вже ніколи не зможуть бути партнерами, товаришами, що підставлять плече у скрутну хвилину, які лишаться назавжди лише сусідами.

З повагою маємо честь говорити про тих, хто став справжнім патріотом, захисником держави у такий надскладний для неї час, коли вона, знесилена політиканством, зрадництвом, заздрощами, майже стоячи на колінах, мусить мобілізуватися й відбити ворога в кількадесят разів сильнішого, й не лише озброєнням.

І хай наш воїн частіше голодний, аніж ситий, хай він частіше босий і голий, аніж взутий і одягнений, хай без надважкої зброї, а не озброєний до зубів. Але дух національної свідомості, Божа ласка, відчуття власної правоти у виконанні достойної справи для свого ж народу, а зовсім не космополітизм (якого, на жаль, досить у нашому українському суспільстві), поступово роблять свою справу.

Важко їм там, воїнам-захисникам, на бойових позиціях відбивати ворога, важко нам тут, в тилу, в очікуванні найгіршого, що може бути, але з вірою в те, що все скоро скінчиться і скінчиться перемогою.

З вірою в перемогу нашого війська, козачого по духу, кожен свідомий українець намагається допомогти хоча б чимось воїнам і на фронті, й тим, хто з тяжкими пораненнями знаходяться в шпиталях України. З цією метою проводяться різноманітні акції, підтримуючи морально, чи фінансово нашого Героя, який зі скромності не завжди визнає свій героїзм, йдучи під кулі, захищаючи своїх побратимів, вважає свої вчинки звичайним обов’язком громадянина України.

Міжрегіональне вище професійне училище зв’язку з-посеред різноманітних волонтерських служб підтримки солдатів бере досить активну участь у такого типу роботі. Від початку навчального року волонтери навчального закладу за рахунок розпродажу браслетів, виготовлених власноручно, збирають кошти для придбання необхідних препаратів для поранених, вносять маленьку часточку допомоги воїнам з фронту, проводять поїздки до військових шпиталів з концертними програмами.

Так, остання поїздка відбулася 11 вересня до Ірпінського військового шпиталю за ініціативи директора МВПУ зв’язку Петровича Василя Сергійовича та за участі Спілки жінок-мироносиць на чолі з Ружин Зоєю Володимирівною. В концерті брали участь дівочий ансамбль МВПУ зв’язку м. Києва «Перлинки» та виконувалися номери самодіяльності від військової кафедри навчального закладу (керівник Ганночка Лариса Юріївна). Співом, жартами, добірним слівцем підіймали, як могли, учасники концерту моральний дух військових, а заступник директора з НВР Слизьконіс М. О. подарував поетичні рядки, сповнені патріотизму й духовної наснаги. Словоспівами захопили виступи жінок-мироносиць найглибші струни сердець наших героїв.

Разом з тим для моральної підтримки від імені учнівського колективу передали листи-звернення до солдатів, у яких юнаки, майбутні воїни-захисники, дівчата, майбутні матері та дружини або просто кохані своїх солдатів, висловили сподівання на швидке повернення захисників, на так потрібний українцям і всім землянам мир, висловили віру в їхні сили.

Акція «Напиши листа солдатові» стартувала з тою метою, аби пробуджувати серед самих учнів почуття патріотизму й розуміння усієї важливості захисту кордонів рідної держави, складностей, з якими зіткнулися наші солдати, та з бажанням, аби якомога більша кількість воїнів отримала свого листа, який рятуватиме в бою, буде своєрідним оберегом від кулі.

Учні з особливим запалом і трепетом підійшли до створення таких особливих у наш час листів. Хтось пише власноруч створеного, хай і не досконалого, але вірша, хтось широко висловлює побажання швидкого повернення, хтось скупо, парою рядків бажає успіхів і того ж таки повернення. Листи різні, але об’єднує їх одна спільна ідея — хоч якось потрапити в душі стрілами власної віри, патріотизму, любові до рідної неньки України тим, хто в бою. Аби вони не вважали себе покинутими напризволяще, один на один з ворогом.

Не можна не думати й не помічати, що 19—24-річні юнаки, які мобілізуються на фронт, звідти приходять змужнілими, іншими, з іншим виразом обличчя, з глибокою переоцінкою розуміння людських цінностей: відданості Батьківщині, вірності другові, любові до коханих, допомоги батькам. Інші, але такі рідні. Вас, Герої, чекаємо, віримо у святу вашу перемогу.
Слава Україні! Слава Героям! Вовіки слава!

Олена Голод