Був раз старий вовк та й уже не довижав зі старости. Та й він ходив, блукав по лісі, по полю та й нічого не сполював. Але вийшов він на полонину та й сів на купину і плаче, бо голоден. Приходить до нього стара лисиця і каже:
«Добрий день!»
«Добре здоровля, кумоньку!»
Питається лисиця:
«А що ви ся так задумали? Чого ви плачете?»
«А що, — каже вовк, — уже-сми три дні нічо не їв; здиблю оленя, а той передо мнов натупає рогами, надражниться зо мнов та й пошумить туди у ліс; здибаю кнура, а той як гукне на своїх, то по півдня за мнов уганяються; аби-х не міг ще утечи, то би з мене і кусника донині не стало; а до зайця то уже не мені ся рівняти; от прийдеться мені з голоду загибати».
А лисиця-удовиця каже:
«Цитьте, кумочку, не журіться, ходім зо мнов, то буде добре».
Ходять они, кілько ходять, аж здибають турму овець, що пасуться на полонині. Каже лисиця:
«Ви собі, кумочку, лягайте під корчем, аби вас пси не знюхали, а я піду подивитися, що роблять пастухи, аби вас не побачили, бо нароблять крику та й кинуться з горючов кувернягов та й хребет вам осмалять геть».
Але пішла лисиця між череду і розповіла старому баранові, як ся має річ, а баран каже:
«Кажи йому, аби пішов там під той горбочок і сів собі проти горбочка, а я буду там пасти, а він най скаже до мене:
«Стій, баране, бо я маю тебе з’їсти!.
Побігла стара лисиця і розповіла то вовкові. Пішов вовк проти того горбка, дивиться — пасеться баран. Каже вовк:
«Баране, стій! Я маю тебе з’їсти!»
Баран став та й каже до вовка:
«Нащо тобі зо мнов моцуватися? Ти сідай там на долині та й роззяв рота, а я звідси розбігнуся і тобі цілий у рот забігну!»
Сів вовк та й роззявився, а баран як ся розжене та й бух його у пащеку рогами, що вовк аж ся перевернув. Ніж ся вовк прочутив, а баран у ноги. А лисиця аж качається у корчах зо сміху. Вовк прочунявся трохи та й каже:
«Огій, я, — каже, — цілого барана з’їв. Та й ще-м голоден!».
Приходить до него лисиця та й каже:
«А тобі чого кров на бороді?»
«Ов, — каже вовк, — ти не знаєш чому? Я отеперісько цілого барана прожер та й ще-м голоден».
«Ходім далі, ми щось конче мусимо найти, аби ти ся наїв».
Ідуть они, аж дивляться — пасеться кінь на толоці. Каже лисиця:
«Ану цего як з’їш, то уже буде з тебе!»
Проходить до него вовк і каже:
«Мой, я би тебе з’їв!»
Але кінь каже:
«Я видю, що ти би мене з’їв, але біда, що я кований та поломиш собі зуби; я видю, що ти дуже голоден та меш зі смаком їсти, то можеш собі зуби геть поломити; уперед мусиш повідривати підкови від задніх ніг».
А вовк каже: «Ану покажи, я відорву».
Зайшов вовк ззаду, підняв кінь ногу, та й вовк зазирає… Але кінь як дав штоса ногами, а вовк лиш горі ногами та й здох…
Тому люди приповідають, що вовка ноги годують, поки молодий; на старість спустився на слуги та й з голоду здох.
