Війна розлучила з домом…
Саме така назва цієї невигаданої історії одразу виникла в голові, коли почав читати цього листа Еліни Дробко, нашої постійної авторки гуртка «Школа успіху» ЦДЮТ №5 м. Харкова. Судячи з настрою її мами, пані Зої, ця назва сюжету тимчасова. Адже наші земляки не планують їхати до Польщі чи далі в Європу, а думають повернутися до Харкова. І це вселяє певну надію на покращення життя. Ось так ми продовжуємо рубрику «Хроніка та будні воєнного стану». Розповімо нову коротку історію про наших мирних героїв воєнного часу.
«Аби знайти тимчасовий прихисток під час війни, людям з Харкова довелося їхати поїздом більше 20 годин, стоячи на одній нозі у тамбурі. Присісти реально було ніде, бо вагон переповнений», ― розповідає у своєму листі старшокласниця Еліна.
Здолавши сотні кілометрів від рідної домівки у Харкові, родина Дробко нині опинилася у Львові. А в цей час, поки автор пише ці рядки, сьогодні, 14 березня у місті-герої Харкові, столиці Слобожанщини, активно лунають вибухи, у повітрі відчуваються запахи та присмаки згарища. Такі ознаки воєнної доби. Хоча й морозу немає, десь там далеко сонечко сяє. Але частіше пасмурна погода. Одним словом, весна і війна…
Тепер подумки перемістимося на Галичину. Саме там, на околиці Львова, у двокімнатній квартирі мешкають мама з донькою, Зоя та Еля. А в сусідній кімнаті перебуває з іншої родини жінка з трьома дітьми. Ось так живуть сьогодні наші співвітчизники. У друзів, знайомих, волонтерів, і не тільки. Доля розкидала людей по містах України і країнах світу.
Ми поспілкувалися про реалії нинішнього життя. Про те, як багато людей шукали тиші й спокою на Західній Україні. І ось вчора окупанти бомбардували Яворівський полігон неподалік західноукраїнського міста Львів. На превеликий жаль, є постраждалі й загиблі люди. Мабуть, ті з нас, хто нині залишився у Харкові, вже не дивуються постійним бомбардуванням і обстрілам. Це парадокси чи реалії життя, до якого призвичаїлися мирні герої воєнного часу? Важко сказати. Одне зрозуміло, нам потрібно вижити, вистояти і перемогти! Шкода, що жахи війни, немов тотальний світовий нелюдський антигуманний вірус, якось просуваються в інші куточки України. І тому наші мирні герої цієї історії останні 3 дні просиділи у квартирі та в підвалі. Бо, як і в Харкові, на околиці Львова, теж реально їм було чути ці жахливі звуки війни, замість того, щоб відчути присмак весни миру…
Втім так не може тривати довго. Ми про це також поговорили. В даній ситуації треба зберігати спокій та психологічну рівновагу. Не виходити із будинку без зайвої потреби. Але незабаром, коли у Львові настане мирна тиша, наші мирні герої збираються зробити прогулянку вуличками міста Лева. І ми з вами обов’язково побачимо їхні мирні фотографії цієї воєнної доби. Адже матимемо можливість трошки відволіктися від наших воєнних реалій.
А зараз можемо згадати ті воєнні часи минулого століття, коли наші бабусі й дідусі писали листи на простому папері. (Це не пусті слова, адже мої бабуся і дідусь розповідали про це, коли ще були живі). Тому що не було тоді, під час Другої світової війни, мобільних телефонів, комп’ютерів та інших благ цивілізації. А в нашої авторки Еліни Дробко просто не було можливості писати сюжети у звичайній «зоні комфорту». Бо звичайнісінька квартира стає тимчасовою «зоною безпеки». Тому стиль рукопису, цей текст, написаний акуратним розбірливим почерком, вкотре свідчать про те, що ми, українці, незламні духом мирні герої воєнного часу. Про яких ще багато можна розповідати цікавих невигаданих історій…
Леонід ГАПЄЄВ,
Львів — Харків
