Вівчар Василько і золоті гори

Жив бідний парубок Василько. Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу – мозолів набити, щоб гріш заробити.
Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:
– Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.
Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися. А той здивувався:
– Ти, леґіню, хочеш робити у мене?
– Хочу.
– То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:
– Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було – як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:
– Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.
Шкода стало красного орла, і Василько відповів:
– Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!
– Не журися, нічого не буде… – орел схопив ягня і полетів.
А хлопець боявся – довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.
– Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.
– Не гризися, не буде біди.
Орел схопив ягня і полетів.

Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.
На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:
– Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене – понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.
Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:
– Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.
– Добре, орлику!

Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:
– Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився і – гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:
– Чекай, не тікай, хто ти?
Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:
– Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?
– Золото, пане.
– Звідки маєш?
– Мені орлик дав… – і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.
Дідич попросив:
– Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару…
– Най буде й так, – погодився Василько.
Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями.
Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.
– Ти що робиш тут, пане? – питає орел.
– Овець пасу, орлику.
– Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.
– Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.
Орел відповів:
– Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.
– Бери собі одразу ягня, – утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з'їв.
А потім сказав:
– Сідай, пане, на мене!
Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:
– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.
Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:
– А де пан, вівчарю?
Василько відповів:
– Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…
– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
– Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
– Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
– Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
– Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.

Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.