Вірші. Євгеній Юхниця

Вірші 

Євгеній Юхниця

 

Ми посіємо вербену, 

як закінчиться війна.

Витримає й спеку денну,

й ніч, якщо та затяжна.

Березень – на те і місяць

лікарських розсійних трав.

Зійдуть квіти – кличні вісті,

Час для Перемог й пера.

19.02.2023 р.

 

Життя трималося й тримається на жінці.

Її сатинній тепломові, на терпінні.

На підбадьоруючій дружній інтуїції.

Сторукній праці прибиранням і кормлінням.

 

І жінка – воїн, і стрілець, і медикиня.

Солдат, і жовнір, в чоловічій ролі гідній!

Якщо потрібно, стане і до кулемету.

Будь-ким, найкращою, заслоном, амулетом.

18.02.2023 р. 

 

В Україні збігаються назви й події.

Назвали «Чорнобилем» – так і болить.

В Житомирі – й хлібчик, і мирно, дозвілля.

Не спиш у Херсоні – кров п’ють комарі.

…А найменували один місяць – лютим.

І дійсно: зла й люті не зможем забути…

17.02.2023 р. («До Дня повномасштабного вторгнення російського в Україну, 24 лютого»)

 

На базу, коли з бою,

Її усмішка –

Неначе доньки, мами, вчительки, дружини.

Стрільчину Зою,

Капітан їх дужий,

Поставив на папери необхідні й цінні.

 

І Зоя вибігає, коли хтось вертається.

І вижившим дарує погляд часу – 

Шанований, від батьківщини-щастя.

14.02.2023 р.

Бабуся у воєнкоматі – непохитна:

– Убили доню, зятя, розірвали дім.

Й мобілізовані застигли желатином,

Ловили кожне гасло бабці з Люботина: 

– А я дивилася їх «Огоньки́» й новини.

Тож розступіться, й дайте зброю, сильну.

14.02.2023 р.

 

Який же скарб в її палкім обличчі,

До чоловічих снів – запарував.

Здало́сь, ти знаєш – що я кличу, кличу,

...Й до мене  – вийшла, без надій і прав.

Знаки́ з очей, із постаті, духмяні,

Нас – чарували, баяли обох.

...На мить... спинилась...:

– Ти... не росіянин? – Ні, ні... 

І знов – у жінці зсяяв Бог!

05.12.2015 р.

 

Поглянь, поглянь, усюди сонечки і сонечки.

І так радіють, як сприймаєш їх тепло.

Я вас кохаю, українські амазоночки!

Ковтаю подихи,  і позір,  і «алло?».

 

Ось чоловіче шанування  віршем стелиться:

Зайняти вас! Підно́сити!  і ... цьом.

...Красунями, розумницями, ще́мницями  –

За щастя називатись віршуном!

07.03.2014 – 16.06.2021 рр.

 

Не погляд у неї – поезія!

Брусниця, колядка, наве́снена.

Дарує обіцянку-настрій

І впевненість, золотом, рясно –

Надію свою не залякувати,

Чекати подіями й спалахами.

20.05.2021 р.

 

Печуть пиріг для мами діти.

Усі у борошні чи квітах.

Ваніль, кориця йде у діло.

«Йой, ай... Аби не підгоріло!..»

 

Батько: «Чуєш, пахне шкварками?»

…Мамця ж, з усмішкою гарною:

«В нас – найкращі кухова́рики!»

05.03.2021 р.

 

На барвистій родючій землі українка,

Де у яблучках – вишеньки і голубинка,

Доглядає красою сади і будинки,

І співає зорею старання і втіхи.

Де не про́йде – віршуються справи і казка,

Де подихає – літо бажань і кохання,

Пригорне́ –  і парують річки струменясті,

Поцілує – і гори квітують чабанні.

І чарує,

Чарує,

Чарує! 

11.12.2015 р.

 

Попереду –  весна сільськогоспо́дарська.

Рілля зерно чекає з рук умілих й совісних,

Рук чоловічих, рук-стожил достатніх.

…Та, як у 41-му геста́пному –

Жінкам – тварини й овічни́к, хлів, трактори.

І черевички їх – стежинко-топтарі.

 

Тисячоліття так: господар – на війну.

Золотокоскам – озимину і ярину.

…Й тепер, жіночі руки всепідмі́нні –

Городину, дітей; … і вовна, і малинка…

10.02.2023 р.

 

Із фотокартки усміхається дівчисько,

Якій попереду весілля, й ми в колисці.

Село і місто, і служіння, і ремонти.

Десятиріччями – оглушні гами, ноти.

 

Підходжу, а волосся зібране сріблясте:

Ще зранку порається мама, очі – ясні

І нестаріючі, неначе з фото класу.

30.04.2021 р.

 

З тобою – тільки уві сні,

На жаль. Але тепер – відверто

І донька, і нестримний син,

Обоє поруч й без концертів…

 

Ми ображались. Ти – ще більше.

Тепер – підказуєш: у вірші,

У погляді на щось. У думці.

Але чомусь – у тій же хустці…

05.03.2021 р. 

м. Київ