Щастя у творчості — це явище дуже ефемерне і не завжди зрозуміло, від чого воно залежить. Не одразу відчувається, спостерігається.
Щастя у творчості — це глобальна мета, з якою потрібно весь час знаходитись в резонансі, щоб вона не втрачалася. Але у житті можуть траплятися непередбачувані ситуації. Зовсім несподіваною стала для усіх нас війна.
Як і багато людей, ми під час війни перебуваємо далеко від рідної домівки. Пригадаємо, як це було...
— Що ти відчувала на початку війни, Ірино?
— Безліч різних думок та почуттів охоплювали мене тоді — від страху до рішучості, від апатії до ентузіазму, від відчаю до надії.
Коли людина тривалий час перебуває у стані стресу, вона інтуїтивно шукає шляхи виходу. А якщо причиною стресу є небезпека для життя, він знаходиться швидше. Нашим виходом із ситуації було рішення тимчасово покинути домівки, як це не було б тяжко і сумно. З такими думками почалося наше нове життя.
— А з чим у тебе ще асоціюється наше нове життя, мамо?
— Асоціації різні: це і Харківський вокзал з натовпом занепокоєних людей, і евакуаційний потяг, який прямував у невідомість, це й табір для біженців, де ми провели перші десять днів. І, звісно, домівки поляків, які надали нам тимчасове житло у місті Пщина. Тут ми поступово розпочали шукати нові опори, а якісь залишилися з нами як константи.
— Іро, а що є твоєю константою?
— Моєю життєвою константою завжди була творчість. І коли у Польщі відновила та повернула її у своє життя, я відчула себе знов собою.
— Адже творчість — це процес, який може згасати, а потім щось його запускає?
— Це вірно, так, мамо, і було. Коли ми приїхали, у мене зовсім не було ані натхнення, ані навіть поштовху щось робити. Але потім цей момент настав неочікувано, і я навіть його не зафіксувала. Це було тоді, коли подарували художні приладдя, і мені захотілося його випробувати. Пам'ятаю, що тоді я намалювала портрет кішечки і подарувала нашим хазяївам.
— А що більше понад усе запам'яталося з твоєї творчої діяльності у Польщі?
— Звичайно, це був пленер, на який мене запросили наші знайомі.
— Пригадую, Іро, що вони запросили тебе на нього ще у квітні.
— Так, і у квітні в мене не було тих іграшок з вовни, які я потім виготовляла протягом усього літа — і кротиків, і левів, і сов, і просто сувеніри.
— Так, у тебе гарні іграшки. А пам'ятаєш своє перше враження від пленеру? — Пам'ятаю. Це був урочистий день, присвячений дню міста Пщина. Такі пленери проходять щорічно, як ми дізналися.
— А мені одразу сподобалася на пленері саме його доброзичлива атмосфера. Були спеціальні місця для всіх, хто брав участь у пленері, щоб мати можливість продемонструвати глядачам робочий процес. Там були і художники, і скульптори, а я брала участь у жанрі валяння іграшок, відчувала гордість, що залучаюся до такого престижного заходу. Але головне це єдність з іншими творчими людьми. І мовний бар'єр не заважав нам порозумітися.
— Так, це було неповторне відчуття гармонії.
Отже, цей пленер залишив приємні спогади у нашій пам'яті, а також дивовижне піднесене відчуття згуртованості людей різних країн, різних національностей, різних ментальностей.
Заради такої єдності і варто жити, тому що це відчуття також можна назвати щастям. І ми обов’язково привеземо його з собою у рідний Харків.
Ірина і Тетяна КОЛИЧЕВІ
з Польщі, для Міжнародного фестивалю
«Щастя у творчості»
