Василь Сухомлинський про моральність і духовність особистості

       Як бачимо, духовність — це надзвичайно багатогранне поняття. Але є стержень, навколо якого формується духовний світ дитини. У праці «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» педагог наголошує, що гармонія всіх людських граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основним. Всебічно розвинена людина «втілює в собі повноту й гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб… Провідним, визначальним компонентом у цій гармонії є моральність».

       Василь Олександрович зазначає, що моральність — це сходинка, з якої розпочинається подальший шлях самовдосконалення дитини, на який вона стає абсолютно свідомо: «Це дуже важлива сходинка самовиховання, на неї піднімається лише той, хто побачив у моральних скарбах людства взірець для себе, в кого виникло бажання взяти для себе щось з цінностей здобутих, завойованих, вистражданих людством». Як дійти до серця кожної дитини, аби вона відчула моральне й аморальне? Як виховати моральність?

       Через утвердження у свідомості дитини глибокої особистої віри у щось святе й непорушне, єдино істинне і єдино можливе, що є складовою духовності, упевнений педагог. На його думку це «те, чим людина дорожить як своєю особистою честю і гідністю; те, чим вона ніколи, ні за яких обставин не може поступитися» (стаття «Щоб душа не була пустою»). А для цього надзвичайно важливими є власні моральні переживання дитини.

      Педагог пише: «Наука і мистецтво виховання полягають передусім у тому, щоб уже з дитячих років, а особливо з років отроцтва і ранньої юності, людина не тільки знала, пам’ятала, що таке добро і зло, а й відчувала, переживала добро і зло, відчувала й переживала в самій собі прагнення до добра, правди, честі, духовної краси і непримиренності до зла, неправди, безчестя, потворності. Справжнє виховання полягає в тому, щоб моральний ідеал добра, правди, честі, духовної краси жив у юному серці, утверджувався в активній діяльності як невід’ємна часточка власного єства, власної думки, почуттів, намірів». 

      В. О. Сухомлинський окреслює сутність процесу народження моральності й духовності у суб’єкт-суб’єктних (як ми сказали б нині) стосунках з наставником: «Суть процесу морального виховання полягає в тому, що моральні багатства суспільства, які розкриває перед вихованцями вчитель, стають індивідуальним надбанням кожного з них, перетворюються в норми і правила моральної поведінки». Самовиховання, твердить педагог, можливе, як «дія того духовного заряду, який одержано від вихователя», і далі: «вирішальне значення має слово вихователя — поштовх, стимул, який розкриває перед підлітком моральну красу».

      Педагог переконаний, що лише у вчинку можна побачити людину, з’ясувати її справжнє єство. Лише в єдності думки й дії, через моральне почуття й моральний вчинок можна виховати духовність дитини. Він підкреслює: «Багатство духовного життя починається там, де благородна думка і моральне почуття, зливаючись воєдино, проявляються у високоморальному вчинкові». І продовжує: «Ми спонукаємо вихованців до вчинків, що мають яскраво виражений високоморальний характер». А також додає: «На перше місце в практиці нашої роботи ставляться вчинки, в яких виявляється гуманне, людяне ставлення дитини до інших людей».

       Поступове розширення сфери моральних учинків, збільшення або ускладнення творчих завдань є шляхом зростання особистості. «Без подолання труднощів самоствердження неможливе, неможливе й багате духовне життя, уповільнюється духовний розвиток», — підкреслює Василь Олександрович. Отже, духовність є не лише основою формування особистості, але й умовою її постійного зростання.    

              Казки Василя Сухомлинського

       Зверніть увагу, як у наступній казці описує подорожніх автор і як їх характеризує дідусь. Чи збігається їхня думка? Поміркуй, що казкове у цій казці. Яку людину називають справжньою?  Звичайна людина Є в сухому степу колодязь.

       Біля колодязя — хатка. В ній живуть дідусь із внуком. Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Їдуть подорожні, завертають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.  Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибокий колодязь.  Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.  День не п’ють води дідусь із онуком, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.  На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро під соломою. Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав.

       — Що це за людина? — питає онук дідуся.  — Це не людина, — відповідає дідусь. Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до вірьовки, витяг води, напився, дав попити дідусеві й онукові, решту води вилив у сухий пісок, відро забрав та й поїхав. — Що це за людина? — питає діда онук. — Це не людина, — відповідає дідусь. Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до вірьовки, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині. — Що це за людина? — питає онук.  — Звичайна людина, — відповідає дідусь.   Скажіть, чий поступок можна назвати моральним? Подумай, чому Толик зміг привести до мами лікаря? Чи ставитиметься він і надалі так до людей? Чому Василько виявився не готовим до морального вчинку? 

       Хто кого веде додому У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п’ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже: — Ходімо, Васильку, додому. А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже: — Ходімте, мамо, додому. Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів. Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому. Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому. Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками. Якось занедужала тяжко Василькова мати.

       Того самого дня важко захворіла і Толикова мати. Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом. Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже: — Хіба можна по такому снігові йти? Постояв трохи Василько й повернувся до хати. А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.   

       Лідія Ткаченко,  завідувач сектору науково-аналітичної обробки і поширення інформації НАПН України, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник.