Як вижила харківська родина під звуки й жахи війни, або Настав час знати правду про злочини проти населення?

Невигадана історія життя,

або Дружній творчий діалог поколінь

У рамках проведення Міжнародного фестивалю «Щастя у творчості», вперше започаткованому в Харкові, пропонуємо читачам невигадану історію, що спонукатиме до глибоких роздумів. Без сумніву, українці є духовно сильною нацією, а харків’яни є незламними духом. Втім, цілком природні людські переживання, різні непрості реалії життя та віра у справедливість притаманні нашій ментальності. 

Сюжет «Як вижила харківська родина під звуки й жахи війни, або Настав час знати правду про злочини проти населення?» написано у співавторстві старшокласниці Анастасії Красікової, учасниці гуртка «Школа успіху» Центру дитячої та юнацької творчості №5 Харківської міської ради та педагога Леоніда Гапєєва. Вікова група учасників фестивалю має символічну назву «Дружній творчий діалог» (освітня й культурно-мистецька співтворчість). Адже ми сьогодні намагаємося досягти справжнього діалогу поколінь у різних інтерпретаціях подій сучасності.

Як вижила харківська родина під звуки й жахи війни, 

або Настав час знати правду про злочини проти населення?

Поки читається сюжет і пишуться нові рядки в цей пізній час, знову в місті-герої Харкові лунає повітряна тривога. Звуки війни і щастя у творчості, здається, зовсім різні «вагові категорії», немов паралельні світи. Але сюжети невигаданих історій демонструють просту істину. Розповідають про харків’ян, незламних духом, про старшокласників, освітян, мирних героїв воєнного часу, які знаходять своє щастя у публіцистичній творчості, бо просто й переконливо розповідають людям правду.

24 лютого... День, який я запам’ятаю на все життя. Він залишиться в серці кожного українця на багато поколінь, як день болю та скорботи. Війна... Вона ввійшла в наше життя, в наші оселі, в наші душі...

   Неможливо описати ту бурю емоцій, яку я відчувала... Страх, смуток, розгубленість, відчай та ненависть водночас захопили мене.

Мама весь час заспокоювала мене та бабусю, а сама тихесенько плакала в іншій кімнаті, я це чула, але не говорила. Звуки вибухів було чутно безперервно. Мені здавалося, що гірше бути не може, дарма я так думала.

На початку березня прилетіли ворожі літаки. Здригався дім! Лежачи на підлозі, мама закривала мене своїм тілом, до болі стискала руками мої руки. Так продовжувалося кілька днів. Вранці 5 березня ми вирішили поїхати з міста.  Вирушили ми  на Черкащину, де перебували наші знайомі.

Дорога виявилася дуже важкою, ні, не через те, що довго їхали, не через страх, а нестерпною була думка, що, ймовірно, не буде вороття додому! Ось що лякало! Лякало те, що позаду мене залишалося все моє життя: мої друзі, моє дозвілля, моя рідна 57-ма школа, моє любе місто, мій любий Харків. Незвідана дорога попереду мене зовсім не лякала, всі інші відчуття наче відмерли в той момент.  

Коли ми приїхали в село на Черкащині, мене здивувала тиша. Я навіть на якийсь час подумала, що все скінчилося, що ми перепочинемо та поїдемо додому, але не справдилося. Незважаючи на свій настрій, я була приємно вражена, як тепло і привітно нас зустріли.  Мешканці села здивували своєю гостинністю, вони бачили нас перший раз у житті, але  допомагали хто чим міг: одягом, постільною білизною, давали продукти, ковдри, засоби гігієни, дрова. Намагалися всіляко підтримувати, завжди цікавилися, як справи у наших родичів та знайомих у Харкові.

З першого дня нас під свою опіку взяла місцева «волонтерка» тьотя Ніна, яка була готова допомогти будь-кому, в будь-яку мить. Вона упродовж усього часу пригощала різними смаколиками та «змушувала» їсти вітаміни. 

Нам потрібно було чимось займатися, бо думки про дім та новини не давали спокою. Ми вирішили засадити город, знову допомагала тьотя Ніна, а  також доглядати його.

На Черкащині я підтвердила спостереження, що життя в селі відрізняється від життя у великому місті. Було дивно, що не в кожному будинку є газове опалення та водопостачання.

Всі мешканці Стецівки активно приймали участь у волонтерстві: займалися плетінням маскувальних сіток, варили тушонку, купували продукти для Збройних сил України та територіальної оборони. Ми всією родиною приєдналися до занять, вчилися плести сітки та вірили, що кожен наш крок наближає таку очікувану перемогу.

Згодом в селі ми стали майже «своїми», але щохвилини мріяли про повернення додому. Думки, щоб залишитися назавжди або поїхати десь далі, ні у кого не було. Ми планували повертатися у Харків, але як тільки наважувалися, ситуація знову загострювалася і вирішували трохи почекати. Харків постійно перебував під обстрілами та бомбардуванням. Але все ж таки ми наважилися і поїхали в липні додому. Вперше у своєму житті я зрозуміла, що можна сумувати не тільки за рідними та близькими, а й за домом, за своїми речами, запахом своєї оселі.

Спочатку вдома було ніяково, дослухалися до звуків вибухів, панікуючи бігли в коридор. Згодом прийшла думка, що треба не тільки намагатися виживати, а й навчитися жити в нових реаліях, що потребує постійного контролю за ситуацією зовні. Ми довели майже до автоматизму наші дії під час повітряної тривоги. 

Ніколи не могла уявити навіть у страшному сні, що буду звикати до умов життя під час війни. Нам вдалося це зробити, вдалося зрозуміти, як вижити під час війни. Ми зустрічаємося з рідними та друзями, насолоджуємося красою природи та з радістю вітаємо кожен новий день. Зараз цінуємо ті дрібниці повсякденного життя, на які не зважали до 24 лютого.

Мене переповнює почуття гордості за наших воїнів, медиків, рятівників, а також звичайних людей, які допомагають тим, хто цього потребує. Саме такою є і наша «волонтерка» тьотя Ніна, яка, до речі, і досі нам телефонує та запрошує в гості. Ніколи і нікому не під силу зламати волю нашого народу, ми разом переможемо! Все буде Україна!

Земля ж є планетою людей

Не варто відразу ставити крапку, бо ще не фінал. І наш діалог поколінь тільки починається. Тому що наступний сюжет, показаний 17 жовтня на опозиційному в РФ телеканалі «Дождь», не просто вражає, але й спонукає до глибоких роздумів. Адже це є смілива й ризикована журналістська творчість опозиційних російських ЗМІ, яка вперто протистоїть офіційній брехливій пропаганді (сюжети можна побачити в Ютубі). Без сумніву, настав час знати правду мирним росіянам про війну в Україні та воєнні злочини проти мирного населення їхнього тоталітарного режиму, тепер вже на РФських територіях.

Шокуюча подія сталася 17 жовтня на території РФ. Це Краснодарський край, де в мирні часи жило чимало представників української діаспори. Місто Єйськ, розташований неподалік від кордону з українським Маріуполем. Воєнний літак Су-34 з боєприпасами на борту через загорання двигуна під час взльоту впав на житловий будинок. Найбільший в місті, неподалік від торговельного центру. Загинули діти. Шалена пожежа: постраждали два під’їзди з першого по дев’ятий поверхи, там мирні жителі, в лікарні є вагітні жінки. За словами журналіста, пілот сам врятувався, опозиційний телеканал «Дождь» показав росіянам те, що вчиняють їхні воєнні злочинці в Україні, запускають бомби, ракети проти мирного населення. Літак планував свій рейс проти України. Втім, не судилося вкотре вчинити військовий злочин, якому вже важко присвоїти номер за час тривалої війни. Літак на Донеччину не долетів. 

Ось так звуки й жахи війни вже перетнули всі кордони. Шкода, що страждають мирні люди, і тут, і там.

А Земля ж є планетою людей, і ми завжди відповідальні за тих, кого приручили, як переконував відомий французький військовий льотчик та письменник-гуманіст Екзюпері. Він теж по-своєму намагався писати правду, і попри тогочасні звуки й жахи війни теж передав людству естафету миру, щастя у творчості.

Анастасія КРАСІКОВА,

Леонід ГАПЄЄВ, 

м. Харків

Спеціально для Міжнародного фестивалю «Щастя у творчості»