Відверта розмова з Єлизаветою Пукас про те, як відкривати світ та відкриватися світові

Зарубіжна освіта під час війни або таке далеке щастя у творчості… Ось така думка кружляє в голові. Важко іноді навіть уявити. Втім, рухаємося далі.

Складне життя і успішне навчання. Згадувати про парадокси сьогодення можна досхочу. Але живі люди, наші українці та україночки, що стають героями та героїнями сюжетів невигаданих історій вкотре підтверджують такі прості житейські істини, які не варто доказувати. Бо мільйони українських випускників виїхали з України разом із батьками. А от про тих, кого, словами класика «недоля в край чужий закинула», хто нині самостійно рухається цією стежиною у невідомість таки варто говорити! Бо нашого цвіту нині по всьому світу.

Отож поговоримо про життя і творчість Єлизавети Пукас, 17-річної успішної та сміливої громадянки України, дуже вмотивованої до сучасних знань у різних сферах суспільного життя, випускниці Полтавського міського багатопрофільного ліцею №1 ім. І. Котляревського з золотою медаллю. Нині Ліза здобуває університетську освіту в ЄГУ в Литовській Республіці у Вільнюсі, здобуває фах політолога. Ще й пише цікаві матеріали про культуру, зокрема й українське кіно до литовських друкованих видань.

Дуже багато цікавих фактів із життя, дорослих роздумів та яскравих життєвих спостережень дізнаємося у цьому інтерв’ю із гостею ефіру.

Дружня творча зустріч на тему щастя у творчості

У процесі живого спілкування з Лізою Пукас, простою і скромною, шляхетною українкою, надзвичайно цікавою особистістю й творчою людиною, насправді виникає безліч думок, емоцій, різних запитань. Просто сказати читачам про дуже цікаве інтерв’ю з нею, це означало би майже нічого не сказати. Бо той величезний потенціал її особистості є особливим внутрішнім духовним світом. І тому ми спробуємо дізнатися про те, як молода успішна літераторка відкриває світ та сама відкривається йому. На вас чекає особлива відверта й навіть доволі душевна розмова з українською студенткою-першокурсницею, громадською активісткою та цікавою літераторкою в діаспорі. Отож приєднуйтеся до нашої дискусії.

Цей творчий процес живого спілкування ми гармонійно поєднали із започаткованим у Харкові Міжнародним фестивалем «Щастя у творчості» та заняттями в ефірі онлайн гуртків «Школа успіху» і «Точка зору» Центру дитячої та юнацької творчості №5. Адже наші юні гуртківці теж займаються літературно-журналістською справою, роблять свої перші творчі кроки у цій сфері. І саме тому такі цікаві знайомства у рубриці «Дружні творчі зустрічі» та «Інтерв’ю з кожним» додають нового змісту та сучасних інновацій у позашкільній освіті, створюють такий життєво необхідний кожному з нас діалог поколінь.

«Прихисток між літер, або Нові вібрації щастя»

Під час ефіру онлайн у нас відбувся неформальний пресклуб «Дружня творча зустріч на тему «Щастя у творчості». Одразу приємно сказати про те, що ефір з Лізою Пукас, яка має чимало успіхів та досягнень в українській сучасній літературі, реально розвиває за участі творчої молоді сучасні можливості міжнародної культурної дипломатії. Отож наш діючий статус Міжнародного фестивалю «Щастя у творчості» цілком підтверджується класними та достойними учасниками. До речі, дуже цікавий та глибокий сюжет її есе також цілком відповідає нашій гуманістичній концепції фестивалю, втіленню в життя ідеї щастя у творчості.

Вкотре розумієш, що сучасна молодь є дуже креативною, бо намагається максимально конкретно адаптуватися до сучасних реалій різних суспільно важливих процесів. Пригадую, як Ліза уточнювала й запитувала в мене, як автора ідеї фестивалю, в якому сенсі та контексті краще їй подати сюжет. Без зайвих вагань одразу відповів їй доволі просто і водночас глобально: з універсальної точки зору щастя, з позиції моральних цінностей сучасної людини.

Єлизавета Пукас спеціально створила свій прозовий твір для фестивалю. Відкрию вам один маленький секрет: те, що я прочитав, надихнуло мене на позитив, переосмислення сучасності, де щастя варто шукати, чекати, створювати, знаходити, оберігати, підтримувати, передавати цю естафету далі, словом, усіляко з ним модернізувати. Бо це і є одним із сучасних аспектів щастя у творчості!

Втім, зараз краще почути думки про щастя з першоджерел, особисто від авторки.

«Для мене сьогодні щастя — це писати. Безперестанку ловити кожну зі своїх думок, виливати їх з чорнильницею на папір і гратися з формою. Коли твоя домівка занадто далеко, оселяєшся в словосполученнях, між літерами, під рядками. Ви ж чули вислів: «мова — дім буття»? Так от, зі мною трапилося щось подібне… Не буде брехнею також зізнатися, що за метафорами, моїми улюбленими інструментами, часто кортить заховатися. Але знову ж таки, коли війна приходить до тебе додому, саме метафора стає найчіткішим зображенням почуттів. Тих, які досі дозволяють чутися людиною.

Щастя сьогодні — повідомлення з фронту. Особливо коли це не смайлики, а телефоні дзвінки. Вони зазвичай швидкоплинні, але їхні голоси… найкраща музика, яку я останнім часом чую».

Саме так розповіла й наживо почитала Єлизавета Пукас свій сюжет із символічною назвою «Прихисток між літер, або Нові вібрації щастя» (й додала власний короткий літературний коментар: *дякую, розуме, що не забуваєш писати*).

Є деякі цікаві факти

Напевно, читачі хочуть почути актуальну інформацію про життя і творчість нашої гості ефіру.

Єлизавета Пукас закінчила Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1 ім. Котляревського з золотою медаллю. А ще цьогорічний національний мультипредметний тест (аналог ЗНО) з української мови взагалі склала рекордно ― на 200! Має перемоги в конкурсах: володарка гран-прі, першого місця та іменної премії імені Володимира Ковалика (2022) на Міжнародному фестивалі «Рекітське сузір’я». Також була фіналісткою конкурсу «Наші почуття» (твори 35 осіб з 600 було надруковано в збірці «Станція Липнева», її образочки, зокрема, теж). Це такі досягнення на літературній ниві.

Далі ми поспілкуємося з Лізою Пукас у форматі інтерв’ю.

Про творчість та сучасну освіту як процес пізнання світу

— Пані Єлизавета, будь ласка, розкажіть для початку про себе, про здобуту освіту в Україні, про батьків і родину.

— Завжди, коли просять розповісти про себе, кажу три речі: мене звати Єлизавета, мені 17 років, і я — пишу. Здобула освіту в синьоокій Полтаві — спочатку 8 років у ЗОШ №34, а потім останні 3 — у Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 в історичному профілі. Виросла в дуже люблячій сім’ї. Майже чотири покоління педагогів технічних наук (фізика, економіка). Мене понесло в гуманітарно-соціальні.

— Як повномасштабна війна після 24 лютого вплинула на Вашу долю, на життя рідних і близьких у родині в Україні?

— Доля з 24 лютого змінилася кардинально. Кожен приміряв нові ролі. Я стала волонтеркою, організаторкою мітингів, і, як наслідок, емігранткою. Таку ж роль розділила і моя мама. Не минає й дня, щоб вона не вишукувала що-небудь хлопцям на фронт. Мій тато резервіст. Троє дядьків безпосередньо на передовій. Загалом — перевернуло життя з ніг на голову.

— Ось Ви говорите про те, що недоля в край чужий закинула, мабуть, сумуєте за рідною домівкою? Чи вже адаптувалися в новому мовному й освітньому середовищі?

— Сумую — це ще м’яко сказано. Гнітить мене чужина. Часто використовую метафору, що доводиться пускати коріння землею тут, у Вільнюсі, бо жити без коріння людина не може, а жити я дуже хочу, ментально досі в Україні.

— Іноді людина в еміграції, напевно, почувається як Україна між Європою, Америкою, тобто між світів?

— Знаєте, є таке. Бо з моменту свого емігрантського життя, яке обрала не я, скоріше, воно мене, повторюю слова Чорновола: «Де б у світі не билося українське серце — там є Україна». Тож так — Україна між світів.

— Що особливо Вам сподобалося в процесі українського навчання? Які саме предмети у школі, ліцеї?

— Мій заклад був особливим. Нас вчили вчитися, направляли за інтересами, підтримували під час позашкільної активності та вчили мислити. Заохочували ставити питання і були готові до діалогу. Я любила історію, мистецтво, українську літературу, математику, фізкультуру. Складно було вчити французьку, але цей предмет — один із найнезабутнішніх, нам викладав її носій мови.

— Чим займалися у позашкільний час? Як проводили вільний від навчання час в Україні? Яке було хобі?

—  У позашкільний час я була активісткою. Грала в народному театрі «На Павленках». Протягом останніх 2-3 років захищала наукові роботи з соціології, писала Олімпіади, відвідувала позашкільні заходи від МАНу. Такі як міжнародна школа з культурної дипломатії, наприклад. Це і про хобі, і про навички. Звісно, що як кожен нормальний підліток, я обожнювала час, проведений з друзями.

— Хто був Вашим наставником у ліцеї в Полтаві?

— Моїм наставником була і є прекрасна вчителька української мови та літератури, керівниця літературно-мистецької студії «Перевесло» Тетяна Іванівна Балагура.

— А що саме стало першим кроком, своєрідним поштовхом до світу літератури?

— Поштовх до творчості? Гарне питання. Мабуть, бажання зафіксувати творчі думки (пишу я з 8 років казки) і, схоже, війна на Донбасі. Я почала писати на межі 2013-2014 років.

— У чому секрет успішної творчості для молодого автора, на Ваш погляд?

— Секрет успішної творчості — це писати про все, що хочеться. Бути спостережливим.

На цьому поки що через обмеженість часу робимо для наших любих і шановних читачів невеличку паузу, продовжимо спілкування наступного разу.

Спілкувався Леонід ГАПЄЄВ

Фото автора