Суха сльоза

При вході до волонтерського центру в Запоріжжі, куди доправили добрі люди стареньку з Херсонщини, вона зустрілася поглядом з Олександром, найстаршим сином. Його теж розшукали волонтери після бесіди з Марією Степанівною, яка розповіла їм свою історію.

– Дякувати Богові, приїхав, – напівтихо, як молитву, прошепотіла мати. – Як ти, синочку? 

– Не час, мамо, про мене!.. Збирайтеся швидше, поки рашисти дали коридор, треба встигнути вибратися звідси і добратися до Жовтих Вод. На його околицях ще тихо. Будете в безпеці, – стривожено й якось обережно говорив Олександр, ніби побоювався, що хтось може його почути.

– Беріть свої речі.

– Іду-іду, сину… Мені тут брати й нема чого… Твій брат з дружиною, коли евакуювалися з села, то й забрали цінніше, а мене ці добрі люди, слава Богу, сюди привезли.

– Тоді швидше в машину, нам треба поспішати!.. 

Херсонщина задихалася в димах і руїнах, як і весь південь України. Марія Степанівна, акуратно втиснувши своє змарніле тільце у сидіння машини, лише водила очима то вліво, то вправо, дивуючись з того, що зробили ці нелюди з таким прекрасним колись краєм, і тихенько молилася. 

Син помітив, як мама злегка змахнула сльозу, що горохом котилася по її обличчю, і знову заговорив:

– У нас вам буде добре. Квартира простора, велика, тим більше, що тепер я у ній проживаю сам.

– А де ж твоя дружина з моєю онучкою?

– Поїхала в Ірландію, моя Віка, старшенька, її запросила на час війни. Там безпечно, і я спокійний.

Поки Марія Степанівна обдумувала ситуацію, Олександр на деякий момент теж поринув у думки… Скільки всього було протягом життя: розлучення з першою дружиною Оленкою, морально-професійний рівень якої аж ніяк його не влаштовував, бо бач, дуже культурна і правильна ще й дітей цьому навчала… І тут він упіймав себе на думці, що, може, це й не так погано, бо діти здобули хорошу освіту, дочка он живе за кордоном, працює у престижній фірмі, разом із зятем виховують синочка. Олександр непомітно для себе усміхнувся кутиками губ: його доня від теперішньої дружини, виявляється, молодша від онука аж на п’ять років…

Дорога змійкою звивалася далі, було вже доволі спокійно, він мав можливість провести ревізію прожитого. Син Віктор - комп’ютерний геній! Це теж заслуга колишньої, адже саме її наполегливість щодо вибору курсів, закладів освіти зробили свою справу. Тепер цей патріот працює в іноземній компанії. Задоволений усім, ЗСУ допомагає.

– А що я? Які претензії до мене? Я ж начальником був, значить, весь час зайнятий, – виправдовувався Олександр. На те й дружина, щоб займалася дітьми і господарством,  – тільки-но подумав і тут же й осікся: – А Ліза не така! Ця зовсім інша. У цієї розмова коротка. Вона не церемониться: правильно – неправильно! Он вигнала з квартири мого середнього брата з сім’єю, яким я надав тимчасовий притулок у нас, бо їхній будинок розгромили москалі.

– Пожили тиждень і досить! У мене не волонтерський центр! – грубо підкреслила дружина, приперчивши це ще й смачненьким матом.

Олександр вправно вів машину, хоча думки, що роїлися в голові, як бджоли у вулику, заважали йому сконцентруватись на дорозі.

– А пам’ятаєш, сину, як колись твоя Оленка казала, що ви заберете мене на старість до себе, ще й хотіла квартиру розширити, щоб усім місця вистачало… А я відмовлялася, мовляв, у мене троє синів, до когось прихилю голову…

Старенька, не соромлячись, витирала сльози, що залізним обручем здавили душу (середульший син навіть не подзвонив, молодший – виїхав з дружиною, порекомендувавши мені евакуюватися в росію, мовляв, там до людей такого віку особливе ставлення), а машина набирала швидкість, ніби хотіла скинути весь воєнний і життєвий негатив, що везли на собі люди, обпечені війною.

– Ну от ми і вдома, –  якось стривожено промовив Олександр,  – проходьте, будь ласка.

Марія Степанівна роздивлялася квартиру, поки шуміла вода у ванній.

– Гарно, сину, тут, затишно! Але ж це не та квартира, де ви з Оленкою жили.

–  Ні, мамо, це квартира моєї нинішньої дружини. Я ж тобі говорив, що вона на час війни поїхала до моєї старшої в Ірландію. Тієї квартири вже нема, я її продав… Заповнюючи паузу, швидко продовжив далі: гроші якось так швидко розійшлися, що й не зоглянувся. Тому тепер живемо тут. Тобі в нас буде добре, от побачиш! – говорив Олександр, а тим часом уявляв розмову з дружиною, для якої його рідня була до лампочки (вона так висловлювалася, а то могла загнути такого мата, що аж вуха в’яли). Вона тут хазяйка, а ти так собі, при ній. Це колись ти був начальником – шишка! А тепер хто ти без ламаного гроша в кишені? Прогуляв своє – живи за чужими законами!

– Привіт, – кинула здаля Ліза, що миттєво повернулася з-за кордону, почувши, що свекруха тут. – Дорогою додому я вже все вирішила: машина заправлена? Зараз відвезеш матір в село до її внучатих племінників, я вже домовилась. Там багато порожніх будинків, господарі яких давно повиїжджали в міста і віддають житло задарма. Зрозумів! Моя квартира – мій дім, тут Ліза додала таке слівце, що бідна свекруха, почувши, закрила вуха, ніби ховалася так від ракет чи градів, що бомбили Херсон. 

– Маріє Степанівно, щасливої дороги, вам там, у селі, буде краще і безпечніше! Ми так вирішили, правда, коханий?!

– Мамо, - якось кволо обізвався Олександр, ви…

– Ходімо, сину, – змахнувши суху сльозу, – старенька попленталась до виходу.

Ольга ХОДАЦЬКА