Спілкування без слів
Дядько Сашко порається на городі. Раптом гучно, аж чутно до сусідів, у його кишені дзеленчить мобілка: «Ти возьмі мєня с собой!» Він натискає, а потім кличе онука на допомогу: «Богдане, я думав, що це дзвінок, а це ж емемеска! А я ще не навчився, як їх приймати! Це Петро сфотографував машину, яку сину на весілля хоче подарувати».
Тихенько усміхаюсь й на мить задумуюсь: і справді, як швидко ми йдемо вперед. Аби моя подруга, яка, на жаль, десять років тому відійшла в інші світи (а в неї першої на той час з’явилася мобілка) побачила, скільки нині нових способів передачі інформації, — у неї б точно з’їхав дах.
Повертаюся автобусом з Канева й чую розмову: «Та я тобі кажу, що вже доїхали до Борисполя! Зараз надішлю підтвердження!» На зупинці молодик подає свою мобілку й просить його сфотографувати біля таблички «Бориспіль» й тут же надсилає емемеску дружині.
В одному з магазинів дівчата приміряють сукню. Їм не вистачає порадника.
— Клацни мене, — просить білявка, а я мамі надішлю.
На дорозі утворюється раптом пробка. Заклопотаний і розлючений молодик у вишуканому костюмі виходить з авто, клацає довжелезну вервечку автомобілів й надсилає шефу, як доказ про причину запізнення.
Моя подруга-економка час від часу надсилає есемески. Мені їх надто важко читати: замість літер «і» — 1, «ч» — 4. Складається враження, що ми не тільки мову, а й алфавіт забуваємо.
Отак і спілкуємося. Для висловлювання емоцій на відстані існує купа смайлів на кшталт: усмішки, цьомчики, квіточки, філіжанка кави… Запитую приятельку: «Як настрій?» У відповідь отримую кулачок з великим пальцем догори: «Во!»
Коли кілька разів на день бачу, як люди отримують есемески й емемески, то мене це бентежить. Я на мить уявляю своїх колишніх викладачів мови та літератури, які, думаю, були б ошелешені, почитавши мейли, написані спрощеною версією мови. Цікаво, як до цієї проблеми ставляться сьогодні вчителі? Особисто мені шкода людей, які не напружуються, щоб відшукати в своєму лексиконі відповідні слова, аби описати те, що бачать, чим хочуть з кимось поділитися. За кілька хвилин скидається з мобілки на мобілку фото онука. На емейл замість розповіді — смайлик. Ми обираємо спрощену форму, щоб не напружуватися в швидкоплинному житті.
Ми не задумуємося, що цей смайлик пройшов через мільйони рук, мов монета. Можливо, він щось і означає, але ж далеко не те, щоб ми хотіли сказати близькій і дорогій людині. А раптом років через двадцять людство втратить мову? Або ж залишаться лише іменники?!
Коли поштарка приносить листи моїй сестрі, дивується: «І що вона там пише? Зараз же можна по телефону наговоритися!» А й справді: ви давно писали листи рідним і знайомим, опускали конверт до поштової скриньки?
Ні, я не проти мобілок і прогресу. Я усміхаюся у відповідь, а рука тягнеться натиснути на смайлик!
Людмила Чечель
