За день до Різдва

Світлана Миколаївна увійшла до класу. За дверима залишився відгомін свята. Увімкнула  ноутбук і побачила перше повідомлення від Мирослави. Сказати, що Мирослава її улюблена учениця, – нічого не сказати. Дівчинка старанна в усьому. Щойно на літературному вечорі натхненно читала поезії Ліни Костенко. Перед тим на бальні танці завела сестричку, по дорозі з футбольної секції забрала брата. Встигає й мамі допомогти, й бабусю провідати. Чудова така родина,  –  мало не прошепотіла вчителька. Про таку лише помріяти… А ось її доля чомусь забарилася. А втім, «що доля нелегка, – в цім  користь і своя є», – знову пригадала слова Ліни Костенко. Так сталося, що виховувала її бабуся. А коли бабусі не стало,  Світлану взяла під опіку директорка дитячого будинку. Світланка, мов у мареві, пам’ятає, як бігала по кімнатах, розглядала книжки на полицях і радісно вигукувала: «Тепер це все і моє також!» Вечорами любила розглядати великий кольоровий атлас світу: десь тут є та країна, до якої поїхали тато й мама, щоб заробити грошей на дім, щоб у них так само було затишно, щоб у дворі кущі троянд, у садочку вишні… Дівчинці довго не говорили, що батьки загинули у автокатастрофі… 

Як вдячність до Антоніни Іванівни  Світлана обрала педагогіку – постійний пошук, одержимість, творчість. Професія вчителя об’єднує людей щирих помислів, сердець та почуттів. Та й дітей вона любить.

Світлані кортіло почитати, який твір цього разу написала Мирослава. «Різдво – моє улюблене свято. Вся наша родина збирається за святковим столом. Це час, коли родичі ходять одне до одного в гості, прощають старі образи. Це вечір, який дає відчуття спокою і злагоди. Це домашній затишок і тепло. Це коли тато привозить з міста мандарини, бо в їхнє селище їх рідко завозять,  бабуся готує смачну вечерю, а мама зустрічає колядників й пригощає їх цукерками і медовими пряниками…» У двері хтось постукав. Прибиральниця Рая нагадала, що вже час поспішати додому.

По дорозі зайшла до місцевого супермаркету, Антоніна Іванівна просила купити пляшку червоного сухого вина. Довго розглядала етикетки. Вона мало розумілася у виборі вин. Молодий симпатичний чоловік, з великим букетом червоних троянд, помітив її розгубленість.

–   Стоїте перед вибором, – лукаво усміхнувся, – беріть ось це, вказав на пляшку – вже перевірене і за мить зник.

По дорозі Світлану обігнали колядники:    
«Радуй, земле, Коляда їде!
Святий вечор, добрий вечор!
Коляда їде, всім дари везе.
Святий вечор, добрий вечор!
Всім дари везе, нам слово скаже:
Святий вечор, добрий вечор!
Нам слово скаже, що вже світ сяє,
Святий вечор, добрий вечор!»

І раптом  за Світланою ув’язався кудлатий рудий песик. Очі, мов дві оливи, чистенький, доглянутий. Напевно, загубився, подумала. Запитала людей, чи не чули про пропажу. Кажуть, він уже кілька днів живе біля магазину. Сумно сидів і вдивлявся в обличчя перехожих. Мабуть, у вас рідну душу відчув. Світлана сподівалася, що рудий залишить її на півдорозі, але ж ні. Він радісно махав своїм куцим хвостиком і, підстрибуючи, біг за нею. Мабуть, голодний, подумала Світлана й відщипнула йому шматочок батона. Песик зрадів гостинцю, проковтнув і біг слідом. Ледь відкрила хвіртку, як він вишмигнув попереду. Далі проскочив у прочинені двері й радісно залащився до господині дому.

– О! Яке диво, – бадьоро вигукнула Антоніна Іванівна, – я так давно мріяла про песика. А він ще й такий гарний.

Вона застеляла стіл новою скатертиною, на кутку, під образами, прилаштовувала дідух – символ затишку та тепла, запалювала свічки… На  господині – святкова сукня, і коралі, які Світлана привезла з чергових мандрів.  На журнальному столику стояв розкішний букет червоних троянд, а в кріслі сидів той самий загадковий молодик із супермаркету.

–  Знайомся, – це Микола, мій колишній учень. Якось він поїхав до Німеччини на стажування та так і затримався там на кілька років, а це повернувся додому. Рідна сторона не відпускає. Ми тут подумали, що у нашій школі бракує вчителя німецької мови. Добре було б…

Розмову перервав телефонний дзвінок. Подруга  Інна, яка працює в місцевій лікарні, повідомила, що не зможе бути разом з ними за святковим столом. Кілька годин тому до них привезли дівчинку, якій усього кілька днів і яка чудом вижила в автокатастрофі…

Світлана, не вагаючись, почала вдягатися.  Це вона, моя дівчинка, яка вже кілька днів приходила до неї у снах. Микола наздогнав Світлану біля самісінької лікарні. Їм дозволили подивитися на дівчинку й запевнили, що можна збирати документи на всиновлення.

На небі зійшла перша зірка. Двоє молодих і щасливих  людей обійнялися й мовили разом: «Зоряна!»