Штрихи до портрету Галини Яблонської

Штрихи до портрету народної артистки УРСР, члена Національної спілки театральних діячів України Галини Яблонської

Галина Яблонська народилася 2 січня 1928 року в Умані на Черкащині. Дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру в ролі Топсі у п'єсі «Хатина дяді Тома». Грала на сценах обласних театрів Могильова-Подільського, Вінниці та Дніпропетровська. З 1951 року актриса Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.

Зіграла головні ролі у виставах «Безталанна» Івана Карпенка-Карого (Софія), «Макбет» Вільяма Шекспіра (леді Макбет), «Маруся Богуславка» (Маруся) та «Не судилось» (Катря) Михайла Старицького, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка (Галя), «Платон Кречет» Олександра Корнійчука (Ліда), «Фараони» Олексія Коломійця (Катерина), «Самотня леді» Ігоря Афанасьєва (Олеся Богданівна). Знялася у фільмах «Веселка» (1960), «Безталанна» (1966), «Не судилось» (1967), «Поступися місцем» (1970). Красиве прізвище Яблонська Щоразу після переглядів вистав, коротких зустрічей, спілкування, бережно занотовую до записника цікаві, неймовірні історії, почуті з вуст актриси. Якось сказала актрисі: «У Вас красиве прізвище, пані Галино!», на що вона усміхнулася й розповіла: — Моє справжнє прізвище Галина Юхимівна Сіденко.

Та сталося так, що мій батько у 1938 році був репресований. Мама з ним розлучилася ще далеко до того і з вітчимом вирішили, що мені краще взяти його прізвище, аби в подальшому житті не було проблем. Мама і вітчим були акторами. Тепер у мене є два посвідчення про народження (сміється): одне на прізвище Сіденко, а друге — Яблонська. Свого часу я цікавилася долею батька, знайшла його прізвище в архівних документах, навіть їздила на Черкащину, звідки він родом, але, на жаль, слідів не знайшла… Коли розказую вам, пригадую свої дитячі страждання. Маленькою мама відвозила мене на літо до бабусі. Ось там я зустрічалася з татом. Він був військовим: такий стрункий і красивий… Бабуся, як і всі старші люди, категорично була проти розлучення. Батько тричі з мамою сходився й розходився. Та все ж сталося як сталося…

Вітчим мене не ображав, навпаки любив. Вони з мамою навіть вирішили не мати спільних дітей, аби та любов до мене не зміліла, щоб не змінилося ставлення до мене. Він зі мною так возився — мама так не возилася. Навіть програму за перший клас зі мною вдома пройшов: вивчили цифри, азбуку, я навчилася читати…  У середовищі корифеїв Галина Яблонська — претендент до Книги рекордів Гіннеса. Дуже мало хто може похвалитися подібним — 64 роки на одній сцені! І ця сцена головного театру країни. Є ще одна унікальність. Вперше актриса вийшла на театральні підмостки у… шість років, а перший гонорар — 50 карбованців — Галина Гілярівна заробила у вісім років, зігравши роль Топсі у виставі «Хатина дяді Тома» Г. Бічер-Стоу.

Вона не витратила гроші на цукерки чи іграшки, а віддала у фонд допомоги іспанським дітям. Доля подарувала їй щасливий квиток. Акторку випадково побачили у виставі «Наймичка» на гастролях у Кривому Розі і невдовзі Галину Яблонську запросили до трупи театру імені Івана Франка. Ось так молода й талановита артистка, красуня, яка ідеально підходила під типаж справжньої української дівчини, опинилася в колективі митців, які були її кумирами, а театр став рідним домом. — Пані Галино, але ж за стільки років служінню театру панували різні «мистецькі епохи»… — Те, що опинилася в такому театрі, я збагнула й усвідомила трохи згодом. Коли прийшла до театру, то боялася навіть дихати. Ходила, як-то кажуть, не торкаючись землі. Тут же працюють Наталя Ужвій, Гнат Юра! Вони вже на той час були корифеями, овіяні славою і визнанням. І ось я поруч з ними. Ставлення до молоді тоді було дуже теплим, я це відчула одразу. Ніхто не скупився на похвалу. Пригадую, як зіграла досить маленький епізод у «Бунті жінок», і Наталя Михайлівна Ужвій зазначила: «Ось Яблонська навіть у такій маленькій ролі нас порадувала». А Амвросій Бучма взагалі був для мене взірцем високого поєднання людських і професійних якостей. Він був доброю людиною, уважною. Мені пощастило з ним працювати у виставі «Назар Стодоля».

То була справжня школа: людська й театральна. У нього був надзвичайно високий рівень мистецтва, основи якого йшли ще від Леся Курбаса. У нього ніколи не було зверхності до людей: завжди сердечний і привітний. Коли мені присвоїли звання народної артистки, хтось зауважив, що це вже інший статус і не можна вже отак за панібрата. Та я цього не розумію й не підтримую. Амвросій Кучма міг дружити з білетером, з робітником сцени… Навпаки, ця простота людину підносить. Вважаю, що все, що в мені сьогодні позитивного й доброго — це від спілкування з нашими корифеями. В театрі панувало відчуття родини, всі говорили українською мовою, не скажу, що не було заздрості й конкуренції — без цього в театрі не буває, але ці почуття було соромно виявляти, люди тримали це в собі. Не те, що нині, що нахабніше, то краще, зверхність і нахабство возвеличуються.  Цінуймо кожну мить життя… Галина Яблонська довгий час грала у виставі «Украдене щастя». Тішуся з того, що ще й моя мамуся, яка вже в іншому світі, переглянула цю неперевершену виставу.  На жаль, по смерті Богдана Ступки, виставу знято з репертуару. Виконавиці ролі Анни мінялися з роками, а Галина Гілярівна з прем’єри і до останньої зйомки грала Настю. Любила виставу «Візит старої дами». Грала дружину Іля, головного героя. Шкода, що й цієї вистави немає в репертуарі, а це ж такий актуальний матеріал для сьогоднішнього часу. На жаль, гроші витісняють з людини все людське… — Галино Гілярівно, улюблені ролі і ось «Самотня леді»…

Що згадується, як умієте зберігати позитивне самопочуття? — Спасибі Ігорю Афанасьєву за п’єсу «Самотня леді», а Василю Неволову за переклад з російської. Дякую автору, що дозволив зробити власний вибір. Саме завдяки цьому в мене з’явилася можливість підбити підсумок творчого життя, згадати й зіграти улюблені ролі. Це і Галя з «Назара Стодолі», як кажуть, моя коронна роль, і фрагмент з «Роксолани» Павла Загребельного, і монолог Аделі з «Для домашнього вогнища», і монолог баби Параски з «Кайдашевої сім’ї» (коли до Старої леді стукає сусідка)… Завершити виставу хотіла віршем Тараса Шевченка «Чи не покинуть нам, небого, моя сусідонько убога, вірші нікчемні віршувати…», але на перегляді Богдан Ступка сказав, що вірш прекрасний, але не варто його накладати на дію прощання… Дослухалась.

Чого б хотіла побажати? Не засмучуватися, коли трапляються якісь негаразди. У житті не буває нічого випадкового, усе продумано й прописано зверху, треба тільки вміти прочитати і бути до всього готовим. Із віком починаєш цінувати кожну мить, радіти красі, що оточує. Світ дивовижно чудовий! Головне — усвідомити своє значення в цьому світі і робити його ще кращим і гармонічним.